Читати книгу - "Мауглі"

заревів Балу. — Говорю тобі раз і назавжди! Я навчив тебе Закону Джунглів, мовам усіх племен, що мешкають тут. Але я не вчив тебе мови Мавпячого Племені, що живе на деревах. Вони не мають закону. Вони живуть зовсім без закону і використовують чужі слова, які десь підслухали, стрибаючи вгорі по деревах. Їхнє життя не схоже на наше. Мавпи не мають ватажків і не здатні довго утримувати що-небудь у пам’яті. Вони постійно вихваляються перед усіма, начебто вони видатний народ, якому призначено здійснити великі подвиги в Джунглях; але тільки впаде горіх, як вони вже забувають про все, чим щойно пишалися, й регочуть або сваряться. Ми, мешканці Джунглів, які поважають себе, намагаємося триматися подалі від них і не мати з ними нічого спільного. Ми уникаємо пити там, де п’ють мавпи; не відвідуємо тих місць, які їм до вподоби; не полюємо там, де полюють вони; і ми не вмираємо там, де вмирають вони. Хіба тобі доводилося хоча б раз чути, щоб ми згадували про Бандар-Ліг?!

— Ні, — пошепки сказав Мауглі серед тиші, яка настала в лісі, доки говорив Балу.

— Мешканці Джунглів не говорять і не думають про них. Їх дуже багато, і всі вони злі, брудні, безсоромні. Мріють — якщо тільки вони можуть про що-небудь мріяти — звернути на себе хоч якось увагу мешканців Джунглів. Але ми намагаємося не бачити й не чути їх навіть тоді, коли вони жбурляють горіхами й сиплять на наші голови різне сміття.

Не встиг Балу закінчити свою промову, як сотні горіхів і гілок посипалися згори. Звірі почули сердиті крики й вищання, тріск; високо серед тонких верхівок дерев замелькали численні фігурки, які демонстрували надзвичайне роздратування.

А Балу продовжував:

— Тож запам’ятай добре, що Мавпяче Плем’я не існує для нас.

— Так, воно не існує для нас, — підтвердила Багіра. — Та все ж я думаю, що Балу мав попередити тебе про його існування.

— Як так? Хіба я міг уявити, що він знатиметься з такою мерзотою! З ким? З Мавпячим Племенем! Тьху!

Нова злива гілок посипалася згори, і двоє співрозмовників поквапилися перейти на інше місце разом із Мауглі. Все, що говорив Балу про мавп, було чистою правдою. Вони жили на верхівках дерев, а звірі Джунглів рідко підводять голови й дивляться так високо — тому вони майже ніколи не бачили мавп. Стежини їхні ніколи не перетиналися й не сходилися. Але якщо мавпи випадково помічали хворого вовка чи пораненого ведмедя або тигра, вони починали знущатися з нього, кидали ломаччам й горіхами, бавлячись або намагаючись привернути на себе увагу. Саме тому вони часто несамовито вищали чи співали дурних пісень. Кричали мешканцям Джунглів: «Ходіть до нас, на наші верхівки; ми хочемо битися з вами!». А то раптом ні сіло ні впало починали між собою, на очах інших звірів, жорстокі бійки, інколи загризаючи одне одного до смерті — і все це лише заради того, щоб хоч якось показати себе перед іншими. Вони постійно намагалися вибрати собі ватажка, укласти свої власні закони й звичаї, але так і не бралися до справи, бо не пам’ятали, що було вчора. Але й це вони вважали за чесноту і навіть склали приказку: «Про що Бандар-Ліг думає зараз, про те Джунглі будуть думати пізніше…», ще й неабияк цією приказкою пишалися.

Жоден звір не міг до них дістатися; але жоден звір і не вшановував їх своєю увагою. Ось чому вони були дуже задоволені, коли Мауглі прийшов погратися з ними. Але їм страшенно не сподобалося, коли вони почули, як через це розгнівався Балу.

Мавпи ніколи не виконують того, що запланували. Навряд чи це плем’я може замислюватися над чим-небудь, тому випадкова зустріч Мауглі з мавпами могла б і не мати ніяких наслідків. Але сталося так, що в однієї мавпи з’явилася блискуча, як їй здалося, думка, якою та поквапилася поділитися з друзями. Думка, що Мауглі може бути дуже корисним для всього Мавпячого Племені, бо він уміє зв’язувати з гілляччя курені, які добре захищають від вітру. Тож якби вони змогли викрасти хлопчика, він би навчив їх цій справі. Мауглі, син дроворуба, справді мав уроджені здібності до того, щоб робити з гілок невеликі курені, абсолютно не думаючи, звідки в нього це вміння. І мавпи у своїх мандрах по верхівках дерев неодноразово бачили його за цим заняттям і з подивом дивилися на його роботу.

Викравши Мауглі, говорили мавпи між собою, вони отримають справжнього ватажка і стануть наймудрішим народом у Джунглях, і тоді вже точно всі заздритимуть їм та поважатимуть їх.

Ця думка так сподобалася мавпам, що вони почали слідкувати за ведмедем, чорною пантерою і хлопчиком, пересуваючись за ними по верхівках дерев. Було вже майже опівдні — час сну в Джунглях. Почуваючись дуже присоромленим, Мауглі заснув коло Балу й Багіри, пообіцявши собі більше ніколи не мати справи з Мавпячим Племенем.

ІІІ

Раптом крізь сон Мауглі відчув, що його руки й ноги схопили численні маленькі чіпкі пальчики. Хлопчик прокинувся. Спочатку він не чув нічого, крім свисту гілок, що шмагали його по обличчю. Лише мигцем поглянувши вниз, він побачив Балу, який прокинувся й шалено ревів, а Багіра стрибками мчала по деревах, вишкіривши зуби.

Юрба мавп у цей час радісно вищала й летіла з Мауглі по верхівках дерев, куди не наважувалася підніматися навіть Багіра.

— О, вони помітили нас! — кричали мавпи. — Багіра дивиться на нас. Увесь Народ Джунглів дивується нашій винахідливості та спритності! — І мавпи мчали далі лише їм відомим маршрутом. Неможливо пояснити, як пересуваються ці тварини по верхівках величезних дерев. Там у них є свої постійні дороги, головні шляхи й маленькі стежки, які схрещуються й розходяться, прямують угору та різко спускаються донизу. Шляхи ці прокладено на висоті в сотню футів над землею. Мавпи можуть подорожувати цими дорогами навіть уночі.

Дві найсильніші мавпи підхопили Мауглі під руки й неслися з ним по кронах, роблячи