Читати книгу - "Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика"

…Посеред пустелі розкинулося каламутне озеро. Навколо нього плигають і танцюють Мавки та мавпи. Посередині лежить велетенський гіпопотам. Він потворно товстий і безсоромно лінивий. На його язиці лежить… мій тато. Бегемот плямкає і бавиться своїм язиком. І татом. Він може проковтнути і з'їсти його у будь-яку хвилину!!!

Мені хочеться кричати, а тато не каже ні слова. Він затиснув у руках наш домашній оберіг і махає ним перед бегемотячою головою. Оберіг збільшується, а тварина меншає. І нарешті тато стрибає з її язика на землю. Мавки і мавпи, що плигали й танцювали навколо бегемота якийсь ритуальний танок, нарешті заспокоюються і, позіхаючи, відповзають. Мавки — наліво, а мавпи — направо. Бегемот залишається сам. Тато кудись біжить, прихапцем розповідаючи щось. Я прокидаюся, мовби після двосерійного фільму, хоча цей сон міг тривати десять хвилин…

Ми не знаємо, скільки тривають сни. Про це знає лише наш приватний сновидець і снотворець. Хто він? Чому його не можна ніколи побачити? Він, напевне, безтілесний і безшелесний. Де він живе? У нашому мозку чи деінде? На сто двадцятому кілометрі ірреального царства чи поблизу нашого ліжка? Сновидець добрий чи злий? Та чи можемо приписувати йому людські якості?

Адже Територія Наших Снів має окремі закони і правила. Вона зв'язана з нашим життям безколірними і надміцними нитками. Але чому ми ніколи не можемо передбачити сни? Чому нам часто сняться незнайомі чи малознайомі люди, про яких ми не згадуємо упродовж реального життя? Що означають наші сонні фантасмагорії, як-от історія визволення мого тата із бегемотячого полону? Чому Костик снився мені частіше, коли ми посварилися? Адже я найбільше думаю про нього. Принаймні, більше, ніж про школу, спортивну секцію чи батьків. Він би мав мені снитися кожної ночі! Як стати сонознавцем, щоб розуміти ці речі? А може, це лише довільні картинки такої ж довільної гри молекул і атомів нашого мозку? Чому вівторкової ночі сниться щось гарне, а четвергової — похмуре і тривожне? Чи можна запрограмувати сни? Або навчитися не пам'ятати їх? Чи запам'ятовувати всі? Чому, зрештою, одні сни ми пам'ятаємо детально, інші — згадуємо лише уривками, а треті не можемо нізащо згадати? Звідки ці вибіркові привереди нашого сновидця?

І ще таке. Чому я недавно раділа, коли мені снилася велика синя книга, і непокоїлася, коли приснилася маленька собача будка на колесах? Адже я не розумію, що означає і одне, й інше? Чому я…

Марійчині роздуми про сни поволі випаровувалися, витісняючись іншим сном та іншими враженнями. Тим паче, що тато зв'язався з ними і, не деталізуючи, сказав, що буде за кілька днів удома. На цей раз — надовго. Здається, їхня квартира враз посвітлішала, мовби там оселилося мініатюрне сонечко.

Костик одного, здавалось би, звичайного дня раптом відчув, як змінилася його школа. Клас. Учителі. Начебто все було так, як завше.

Але він раніше не міг нічого передбачити. Йому здавалося, що шкільні дні є дуже різними. Привабливо-несподіваними. Сповненими якихось внутрішніх таємниць і романтичних пригод, де присутні романтичні і незвичайні люди. Ці люди здатні на будь-який добрий учинок. Ними не керує дрібна обачність і дрібний страх. Цими людьми можуть бути як його однокласники, так і вчителі. І навіть загадковий старий сторож.

…Ці люди його уяви можуть таємно знати декілька іноземних мов і жити водночас у кількох містах. Сьогодні хтось із цих, утаємничених, на уроках у Старомихайлівській середній школі, а завтра вже провадить бесіду із старим монахом у надто віддаленому місці України, щоб його міг побачити хтось із знайомих. Та й про того монаха ходять леґенди: начебто він був революціонером, а нині може зцілювати людей дотиком долоні. Іншого, із касти утаємничених, удень теж бачили у Старомихайлівці, зате вечором він уже сидів у тихому паризькому ресторанчику з якимось голомозим типом у довгому темно-синьому пальто. Але післязавтра він уже витанцьовував із тубільцями Нової Зеландії на честь приходу весни, а потім узагалі був кілька днів у космосі, вільно, як найкрасивіша птаха, ширяючи над Галактикою разом із загадковим типом з паризького ресторанчика. Може, то їхній сторож, який, бува, пропадає кудись на кілька днів, а потім знову з'являється, мов так і треба? Або вчителька географії, яка вміє запросто перекинутися чоловіком?…

Вони можуть і не бути такими суперменами. Але всі справжні люди із Костикової уяви повинні вміти любити. Це не так легко, як може здаватися на перший погляд. Мало погладити котика чи собачку, мовляв, який же ти хороший. Мало говорити про любов, як більшість учителів, що, здається, за словами давно загубили суть сказаного.

Коли ми любимо світ і навколишнє, то все вдається. Костикові люди не знають, що таке бідність або невдачі, бо все це — від нелюбові. Коли наші лики світяться, а наші очі розіскрені, то ми носимо Божу часточку. А там, де вона існує, немає хвороб і злиднів. Тоді наші руки звідкись знають, як виконувати будь-яку роботу. Тоді наші голови можуть придумати щонайменше кілька виходів із тупиків і кутів. Тоді наші серця підказують нам, де краще промовчати, а де — бунтувати. Але це не пристосуванство, а лише способи природної поведінки. Любов — це наша природність. А там, де починається штучність, ми прощаємося з нами справжніми. Скільки ходить планетою людей, втрачених для себе! Вони, звісно, щось роблять, часто навіть добиваються якихось успіхів. Але це успіхи для таких, як вони: фальшиві, мов штучні квіти. Костикові люди готові до нестандартних кроків, бо не плекають зла. Бо як же інакше Кость міг пробачити Миколі? Це не означає, що один хлопець забув, на що здатен інший. Цього не можна забувати, бо сутінки чужої душі не освітиш ні ліхтариком, ні прожектором. Але їх і не треба шукати. І ліхтар, і прожектор є всередині нас. Як і сутінки чи світанки.

Якщо би хтось вивів расу досконалих людей, які не відають ні помсти, ні печалей,