Читати книгу - "Один в океані"

Близько 11-ї години вітер затих. У цей час ми перебували якраз напроти мису Ферра. Як бачите, не так легко стати потерпілим від корабельної аварії!

Тиша гнітить нас, але нам не хочеться порушувати мовчанку, кожен думає про найдорожче, що він залишив на березі. Тепер, коли ми, нарешті, можемо об'єктивно і спокійно оцінити те, що сталося, нас огортає сум. Образи друзів і близьких знову зринають у спогадах. Ми вже не безстрашні герої, а звичайні собі смертні, якими й були насправді.

Щоб якось розвіятись, влаштовуємо нараду. Кожен з нас намагається показати, що він незворушний. І от виявляється, що найважче для нас — розмовляти нормально: ми весь час переходимо на шепіт. Проте нам ясно, що так довго не може тривати, інакше страх почує наші молитви і запанує над морем.

Користуючись штилем і тимчасовим перепочинком, ми заходилися приводити в порядок усе наше спорядження, щоб воно було готове для тривалого життя в морі. Насамперед ми закидаємо дві доріжки з блешнями — треба забезпечити себе «харчами», потім складаємо розпорядок на всю добу — зробити це на суходолі не мали змоги, хоч і довго готувалися до подорожі.

Насамперед, як організувати вахти? Протягом дня один з нас сидить за кермом, а другий у цей час відпочиває. А от як бути вночі? Це велика проблема! У такому неспокійному морі, як Середземне, завжди плаває багато кораблів, і тому необхідно, щоб один з нас був на вахті. Ніч ми поділили на частини, чи, вірніше, на дві вахти: один чергував з 20-ї до 1-ї години ночі, а другий — з 1-ї до 8-ї години ранку.

Кожну річ ми поклали так, щоб можна було при потребі схопити її відразу навіть у цілковитій темряві. В передній частині «Єретика» під брезентом, у водонепроникних мішках, розмістили найважливіші речі: фотоприладдя, кінокамеру і фотоплівку, лоції, секстант, медикаменти, засоби сигналізації на випадок нещастя, запечатаний при виході з порту непорушний запас харчів та інструменти для ремонту човна. Компас разом з компасною коробкою було поставлено перед рульовим, який повинен був не зводити з нього очей.

Час було щось попоїсти, а риба й не думала клювати. Тоді замість плавучого якоря ми причепили планктонну сітку — вона теж виконувала роль якоря та до того ж ще й збирала їжу. Приблизно за годину ми виловили зо дві столові ложки планктонної гущі, досить приємної на смак, але гидкої на вигляд. Мушу сказати, що Джек дивився на мене з острахом, коли я наминав свою порцію. Та нарешті й він обережно покуштував. При цьому на обличчі у нього була така відраза, начебто йому, як тому європейцеві, що заблукав до індійського племені сіу, запропонували варення із слимаків. Але, на превеликий подив Джека, страва здалася йому досить смачною, і в глибині душі я святкував перемогу.

Коли зайшло сонце і той чудовий весняний день скінчився, наше перебування в морі на цьому єретичному човні вже здавалося нам цілком нормальним явищем, і від нашого занепокоєння не лишилося й сліду.

Моя теорія підтверджувалась і перемагала. Варто перебути на човні лише перші години, а далі починаєш призвичаюватись.

Джек, щоправда, боявся вживати морську воду і ждав непевної здобичі або мало можливого дощу, щоб напитися вдосталь. Незважаючи на мої поради, він уперто відмовлявся од морської води. Джек був поганим прикладом для наслідування, пересторогою для тих, хто йде за встановленою традицією. Навіть мій приклад не переконав його!

Правда, на березі мій висновок здавався йому цілком правильним і бездоганним. Він навіть ладен був підтвердити його експериментом. Та тільки-но Джек опинився в умовах справжнього потерпілого, як «табу», накладене людиною на морську воду, позначилось і на його свідомості. Отак і зустрілися в одному рятувальному човні два типи потерпілих: класичний «ортодоксальний» тип і сучасний «єретик».

Мене повертає до дійсності голос приятеля.

— Алене, вже третя година… на березі ждуть нашої передачі. Може, скористаємося з штилю?

— Що ж, спробуймо.

Ми не покладаємо на радіо особливих надій. Про це подбав перед відплиттям Жан Ферре. Ми знали, що наш передавач — лише лабораторний прилад і його може пошкодити навіть найменший поштовх. Ми знали також, що волога обов'язково зіпсує ізоляцію, що передавач не працює і не працюватиме. Але ж була третя година…

Радіолюбителі середземноморського узбережжя, нічого не знаючи про наше вбоге технічне спорядження, довго шукали потрібну хвилю.

— Третя година, — повторив Джек.

Я згадав про свою дружину, що залишилась у Монако, про женевське радіо, про воду, від якої ми відмовилися, щоб узяти апаратуру. Уявив собі, як о 4-й годині дзвонитимуть дружині: «Ось уже цілу годину ми його шукаємо!..»

А що, коли Жан Ферре помилився? Що, коли це устаткування було зроблене спеціально для мене, як запевняли радіотехніки? Може, ми зуміємо встановити зв'язок із землею?

У мене знову зажевріла надія. Це плетиво проводів, з'єднання ламп уже не здавалося мертвим. Воно повинно ожити! Не могли ж, зрештою, жорстоко посміятися з двох людей, які вирушали в таку подорож!

— Джеку, ану піднімімо антену! Підняти антену!..

Ви коли-небудь робили спробу пускати паперового змія, сидячи в кріслі? Тільки наші «радіотехніки» могли подумати, що ми здатні зробити цей фокус — підняти змія з антеною, стоячи на триметровій площадці!

Ну, мабуть, і вигляд тоді ми мали! Спотикаючись і розмахуючи руками при кожному ударі хвилі, ми намагалися зробити чудо.

Справа скінчилася тим, що змій врізався в хвилю і загойдався, ні на що більше не придатний. Нас пойняв жах. А що, коли, незважаючи на запевнення друзів, там, на землі, все ще сподіваються почути нас?

Джек прилаштовує «запасну антену» — звичайне вудлище. Наша щогла разом з вудлищем має заввишки всього лише п'ять метрів над рівнем моря — це висота середніх хвиль. З усією можливою обережністю я ставлю контрольну лампу, вмикаю амперметр і звертаюся до Джека:

— Крути!