Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Востаннє ми зустрілися навесні сорок першого. Потім — війна, і дороги наші розійшлися… Та якось я почув по радіо повідомлення: «Перекоп», на якому плавав Олійник, пропав без вісті. Тих, хто знав про долю екіпажу, просили сповістити пароплавство. Але тоді про судно ніхто нічого не міг сказати. Правду про «Перекоп» дізналися тільки після війни.

… Восени 1941 року, взявши потрібні вантажі, «Перекоп» вийшов у відкрите море. Він мав пересікти Японське, Східно— та Південно-Китайські моря і кинути якір в одному з портів Яви.

То був грізний для Вітчизни час: гітлерівські орди рвалися в глиб країни. Бої точилися на всіх фронтах, і хоч плавати в чужих водах було небезпечно (ворожі човни потопили вже кілька наших пароплавів), та не про особисту загрозу думали моряки! Члени екіпажу «Перекопа» знали: треба будь-що виконати наказ Батьківщини.

Як і завжди, коли залишаєшся віч-на-віч з морем, згадуєш рідний берег. Думками перекопці були біля західних кордонів країни, де точилася битва. Кожен з них хотів би бути не під цим лагідним південним небом, а зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Про це перед відплиттям говорили моряки у військкоматі. Але їм відповіли, що їхня праця — теж боротьба. «Перекоп» ішов своїм курсом. У Південно-Китайському морі, недалеко від Сінгапуру, японський літак облетів судно, скинув кілька бомб. Жодна з них не влучила в «Перекоп». Та це був тільки початок. Щойно зажеврів світанок, вдалині знову з’явилася зграя літаків. Один, два, три… Вісімнадцять бомбовозів проти неозброєного мирного судна!

Градом посипались бомби. Одна за одною летіли вони на «Перекоп». Пробоїна на кормі, вода залила лівий борт, вбито механіка і ще сім чоловік.

Судно горіло і з хвилини на хвилину могло вибухнути, Радист послав у ефір SOS. Але нізвідки було чекати допомоги. Довгими кулеметними чергами впритул розстрілювали беззахисних людей самураї. Капітан скомандував спустити за борт шлюпку — одну з них, на щастя, не заклинило.

Вчинивши злочин, самураї зникли за видноколом. А моряки з уламків розбитого судна змайстрували пліт; як могли полагодили шлюпку і взялися за весла… Тільки на третій день дісталися суходолу.

Це був малолюдний острів Велика Натуна, що належав Голландії і де жило невелике плем’я малайців.

І нині в гостях сина Пулунгула, малайця з Великої Натупи, згадалась мені ця історія.

— Того ранку, як завжди, дітлахи вийшли до лагуни вбирати їстівні черепашки. Вдалині, за кораловими рифами, вони помітили човна, з якого незнайомці махали їм руками. Хлопчаки кинулись у воду і підпливли до човна. Те, що вони побачили, було жахливе: закривавлені, виснажені люди ледве трималися на ногах.

Їм допомогли причалити до берега, повели у виселок Танью до вождя племені Аміра; не загаялись прийти туди й білі на чолі з голландським офіцером. Так люди Натуни дізналися про долю потерпілих мореплавців.

Моряки жили дружно, допомагали людям джунглів заготовляти кокосові горіхи, ловити рибу. Розповідали, що моєю хрещеною матір’ю була лікар з «Перекопа» Євдокія Василівна, — останні слова Русен вимовив по-нашому, — а назвали мене іменем матроса — Тимофія, того, що врятував під час нальоту японських літаків на острів мою старшу сестру, винісши її з палаючої хижі.

Через два роки радянські моряки на саморобному човні вирушили до берегів Борнео, назавжди полишивши наш острів. Кажуть, японці схопили їх і кинули до в’язниці. Ми й тепер нічого не знаємо про них, але у нас вірять, що моряки вижили, бо такі люди, як вони, не могли загинути!

Пам’ять про ваших співвітчизників живе серед людей Великої Натуни. Правда, тих, хто бачив радянських моряків, на острові тепер мало: їх вивезли на інші острови — в шахти, де добувають олово. Туди ж попав і я десятилітнім хлопцем… Рідко кому вдавалось вирватися з копалень живим, бо шахти ті — гірше від могили. Та мене, мабуть, вберіг дух джунглів, якому я вірив.

Із того острова смерті я однієї темної ночі втік з малайськими рибалками. Довго блукав по світу, морячив, а потім кинув якір ось у цій гавані, — скінчив свою розповідь Русен Тиміш, син Пулунгулу.

Він сидів переді мною, чоловік, у якого прокинулася свідомість власної гідності, — думки, посіяні колись в серці знедолених людей нашими моряками.

Я, в свою чергу, розповів йому все, що знав про відважних перекопців, про зустріч із Тимофієм Захаровичем.

Пізно ввечері залишали ми дім Гостинного малайця. І було на серці світло, ніби зустрілися з другом, якого давно загубили і знайшли після розлуки.

Внизу, у машинному відділенні, пробило четверту склянку. Серед гуркоту двигуна, що ні на мить не вгавав, та порипування такелажу, крізь сон я почув чистий мідний дзвін ринди.

— Цей дзвін, — зауважив штурман, — якщо навіть людина попрощається з морем, все одно звучатиме невідступно: відлуння найщасливіших днів — нашої матроської юності.

Було, отже, без чверті чотири — час, коли мені заступати на вахту. Береги Суматри лежали десь там, у пітьмі. І хоч їх зараз не видно, сусідство відчувалося: волохата темрява, що клубочилася, підступаючи знизу, пахла водоростями й джунглями.

— Не збочуй, — наказав, штурман, глянувши на компас, де ніяк не могла заспокоїтися стрілка.

Легко сказати: не збочуй! Вітер, налітаючи звідусюди, не дає змоги тримати судно на заданому курсі; воно погано слухає стерна. Я запевняв штурмана, що з курсу не збиваюсь, та він поставив до стерна Анукіна, а мене за руку підвів до курсотрафа. Тицьнув пальцем: дивись, мовляв! Справді, на стрічці замість прямої лінії значився зигзаг — графічне зображення шляху, яким пройшло судно з тих пір, як я стояв на вахті.

— Чи не занадто? — роздратовано спитав він. — Щогодини