Читати книгу - "Ася"

— Умієте ви вальсувати?—спитала вона раптом.

— Умію,— відповів я, трохи спантеличений.

— То ходімо, ходімо... Я попрошу брата заграти нам вальс... Ми уявимо, що ми літаємо, що в нас виросли крила.

Вона побігла до дому. Я побіг слідом за нею — і через кілька хвилин ми кружляли в тісній кімнаті під солодкі звуки Лайнера. Ася вальсувала прекрасно, з захопленням. Щось лагідне, жіноче проступило раптом крізь її по-дівочому

строгу постать. Довго потім рука моя відчувала дотик її ніжного стану, довго вчувався мені її прискорений, близький подих, довго ввижалися мені темні, непорушні, майже заплющені очі на блідому, але пожвавленому обличчі, різко обвіяному кучерями.

X

Весь цей день минув якнайкраще. Ми веселилися, як діти. Ася була дуже мила й проста. Гагін радів, дивлячись на неї. Я пішов пізно. В'їхавши на середину Рейну, я попросив перевізника пустити човен за водою. Старий підняв весла — і велична ріка понесла нас. Дивлячись довкола, слухаючи, згадуючи, я раптом відчув таємний неспокій на серці... звів очі до неба — але й у небі не було спокою: рясно всипане зорями, воно все ворушилося, рухалося, здригалося; я нахилився до ріки... але й там, і в цій темній, холодній глибині, теж коливалися, тремтіли зорі: тривожне пожвавлення мені вбачалося скрізь — і тривога зростала в мені самому. Я сперся ліктями на край човна... Шепіт вітру в моїх вухах, тихе дзюрчання води за кормою мене дратували, і свіжий подих хвилі не прохолоджував мене; соловей заспівав на березі і заразив мене солодкою отрутою своїх звуків. Сльози закипали в мене на очах, але то не були сльози безпредметного захвату. Що я почував, було не те невиразне, ще недавно зазнане відчуття всеосяжних бажань, коли душа ширшає, звучить, коли їй здається, що вона все розуміє і все любить... Ні! в мені зайнялася жадоба щастя. Я ще не смів назвати його на ім'я,— але щастя, щастя до пересичення,— от чого хотів я, от за чим томився... А човен усе нісся, і старий перевізник сидів і дрімав, нахилившись над веслами.

XI

Ідучи другого дня до Гагіних, я не питав себе, чи закоханий я в Асю; але я багато думав про неї, її доля мене цікавила, я радів з нашого несподіваного зближення. Я відчував, що тільки від учорашнього дня я пізнав її; доти вона цуралася мене. І от коли вона розкрилася, нарешті, передо мною, яким чарівним світлом засяяв її образ, який він був новий для мене, які таємні чари соромливо в ньому проступали...

Бадьоро йшов я знайомою дорогою, безнастанно поглядаючи на будиночок, що білів здаля; я не тільки про майбутнє — я про завтрашній день не думав, мені було дуже добре.

Ася почервоніла, коли я увійшов до кімнати; я помітив, що вона знов причепурилась, але вираз її обличчя не пасував до її вбрання: воно було сумне. А я прийшов такий веселий! Мені здалося навіть, що вона, за своїм звичаєм, зібралася була тікати, але перемогла себе — і лишилася. Гагін був у тому особливому стані художницького запалу й лютості, який, мов напад, раптом находить на дилетантів, коли вони уявляють, що їм пощастило, як вони висловлюються, "піймати природу за хвіст". Він стояв, весь розкуйовджений і вимазаний фарбами, перед натягненим полотном і, широко вимахуючи по ньому пензлем, майже люто кивнув мені головою, відсунувся, примружив очі і знов накинувся на свою картину. Я не хотів заважати йому і сів коло Асі. Повагом звернулися до мене її темні очі.

— Ви сьогодні не така, як учора,— зауважив я після марних спроб викликати усмішку на її устах.

— Ні, не така,— одказала вона неквапливим і глухим голосом.— Але це пусте. Я недобре спала, цілу ніч думала.

— Про що?

— Ах, я багато про що думала. Це в мене звичка з дитинства: ще з того часу, коли жила я з матінкою...

Вона через силу вимовила це слово і потім ще раз повторила:

— Коли я жила з матінкою... я думала, чому це ніхто не може знати, що з ним буде; а іноді й бачиш біду — та врятуватися не можна; і чому ніколи не можна сказати усієї правди?.. Потім я думала, що я нічого не знаю, що мені треба вчитися. Мене перевиховати треба, я дуже погано вихована. Я не вмію грати на фортепіано, не вмію малювати, я навіть шию погано. У мене немає ніяких здібностей, зо мною, мабуть, дуже нудно.

— Ви несправедливі до себе,— відказав я.— Ви багато читали, ви освічені, і з вашим розумом...

— А я розумна? — спитала вона з такою наївною цікавістю, що я мимоволі засміявся, але вона навіть не всміхнулася.— Брате, я розумна? — спитала вона Гагіна.

Він нічого не відповів їй і працював собі далі, безперестанку міняючи пензлі і високо підіймаючи руку.

— Я сама не знаю часом, що у мене в голові,— провадила Ася з тим самим задумливим виглядом.— Я іноді самої себе боюся, їй-богу.

Ах, я хотіла б... Чи правда, що жінкам не слід читати багато?

— Багато не треба, але...

— Скажіть мені, що я повинна читати? скажіть, що я повинна робити? Я все робитиму, що ви мені скажете,— додала вона, з невинною довірливістю звернувшись до мене.

Я не одразу знайшов, що сказати їй.