Читати книгу - "Розбійники з лебединого шляху"

побожний, справедливий і богобоязкий Карл підвівся з-за столу, підійшов до вікна, яке виходило на схід, та й гірко заплакав, що ніхто й не посмів підступитися до нього; нарешті він заспокоївся і сам пояснив своїм войовничим вельможам причину розпачу і сліз: «Знаєте, друзі мої, чому я так плакав? Не того я боюся, — говорив він, — що ці невігласи і нікчеми можуть у чомусь нашкодити мені, але побиваюсь я так тому, що вони ще за мого життя наважилися дістатися цього берега; і гнітить мене велика печаль тому, що я передчуваю, скільки зла принесуть вони моїм нащадкам і їх підданим».

Приписувані імператорові Карлу віщування справдилися. По його смерті північні пірати стали справжнім лихом для багатьох християнських країн.

Початком майже трьохсотлітньої експансії вікінгів у Європі вважається 793 рік. Тоді вони вперше напали на широковідомий і багатий монастир на острові Ліндісфарн біля східного узбережжя Англії.

Місцеві ченці традиційно надавали притулок морським подорожнім, отож спокійно чекали, коли пристануть до берега кораблі, що виринули на обрії. Але коли моряки ступили на земну твердь, виявилося, що це — скандинавські погани, і прийшли вони далеко не з добрими намірами. Але боронитися було вже запізно. Вікінги штурмом заволоділи абатством, кладучи трупом кожного, кого можна було дістати мечем чи бойовою сокирою. Потім швиденько пограбували монастир, завантажили трофеї й полонених на кораблі та підпалили сплюндровані будівлі. Через кілька годин тільки попелище свідчило, яке тут було жорстоке побоїще.

Через два роки вікінги вигулькнули вже біля узбережжя Ірландії. Їм неначе сподобалося грабувати монастирі й катувати ченців. За кілька десятиліть під їхніми ударами геть-чисто розпалася культура християнської Ірландії, яка своїми витоками сягала давньоримських часів. Те, що вберегла християнська Ірландія у чварах раннього середньовіччя, знищили північні варвари. 820 року ірландський літописець з Ольстеру писав:

«Море викинуло на Ірландію потік чужинців. Не було жодної затоки, жодної пристані, жодної фортеці, схрону чи замку, які б не затопили вікінги і пірати».

Тогочасні хроніки переповнені описами злочинів і підступів морських розбійників, які дедалі частіше шматували Англію та Ірландію. Мало того, починаючи з середини IX століття вони захопили значну частину Британських островів і залишалися там, аби перебути зимову негоду. З часом в Англії почали навіть утворюватися самостійні скандинавські держави, які підтримували досить нерегулярні зв'язки зі своєю північною батьківщиною, ставши цілком незалежними від місцевих англосаксонських королів. Ці новітні держави успадкували ті ж суперечності, що існували тоді між окремими групами вікінгів. Наприклад, датчани, які заснували на сході Англії свою державу Данелаг («країна данів»), вступили в союз із місцевими володарями, аби спільно боронити Англію від норвегів.

Часи були непевні, і ніхто нікому не вірив. Одного дня король Етельред, прозваний пізніше Безпомічним, наказав вирізати «з допомогою Всевишнього і всіх святих» союзників, які ні сном ні духом не передчували чогось лихого. «Нехай для різноманітності датчани відчують ніж на горлі», — розпорядився король.

Все було зроблено в ніч з 13 на 14 листопада, коли датчани спокійно спали. Найнебезпечніших лицарів замикали в їхніх будинках і спалювали живцем. Кого вдалося схопити, закопували в землю. Жінок, наприклад, — по пояс, а потім цькували собаками. В Оксфорді, де нещасні сховалися в церкві, їх спалили разом з «Божим домом», «щоб не плямувати кров'ю святого місця».

Масове вбивство, яке вчинили англійці, свідчило про їх розпач, ненависть до загарбників. А ті невдовзі помстилися: спустошили майже всю країну. Обтяжені награбованим добром, хизуючись один перед одним бойовими подвигами, нормани бенкетували просто «на животах забитих ворогів», і їх не бентежив навіть запах трупів, що розкладалися.

Від остаточної поразки англійські королі рятувалися щораз більшими викупами. Відомі «дангелд» (дослівно: «гроші данів») становили запаморочливі суми. Їх збирали з усього населення, і це призводило до граничного зубожіння країни. Наприклад, 994 року вікінгам сплатили 24 тисячі фунтів срібла, а 1007 року вже 36 тисяч.

Часто, навіть одержавши викуп, нормани все одно проходили землю, як писав хроніст, «у супроводі заліза і вогню». Так сталося 994 року, коли весняні вітри принесли в Темзу 80 кораблів під проводом Олафа з Норвегії і Свена з Данії.

Для тогочасних мирних жителів набіги вікінгів, їхня підступність і жорстокість були чимось незбагненним: справжня тобі кара небесна за людські гріхи. Середньовічний вчений і радник Карла Великого Алкуїн для обгрунтування цієї тези посилається навіть на пророцтво Єремії: «З півночі прийде сатана, щоб мордувати мешканців землі». Далі Алкуїн говорить: «Ніколи терор, який запанував у Британії, не вражав у минулому цю країну. Ніколи ми не потерпали так від поганів. Не можна було уявити, що можливі такі нещастя».

На європейському континенті велося не краще, ніж в Англії. Вже наприкінці VIII століття датські вікінги грабували багаті купецькі міста Фрізії. «Ці морські дракони (дракари мали спереду різьблені голови драконів) роздирають на шматки моє королівство», — скаржився Карл Великий.

Після смерті Карла Великого спустошливі набіги вікінгів на Францію почастішали. Вони пограбували три найбільші порти королівства: Руан, Квентовіц і Дорестад. Останнє місто було захоплене 833 року, і це на тривалий час паралізувало торгівлю на значній частині велетенської держави. Дорестаду не пощастило ще раз. 864 року хвилі Північного моря затопили цей багатий фрігійський порт, зруйнували більшість його будівель, і сьогодні на тому місці зміяться лише піщані дюни.

845 року вікінги сплюндрували Гамбург і ледь не позбавили життя біскупа Ансгара, майбутнього апостола Скандинавії. Пізніше морські розбійники кілька разів нападали на Париж. Річками, як ми вже знаємо, вони практично могли дістатись будь-куди.

«Чотири річки: Рейн, Скальда, Секвана і Луара служили скандинавам битим шляхом у глиб каролінгської[2] держави», — писав тогочасний літописець. Більшість значних міст вони пограбували, вся країна запанікувала.

«Погани здобули Бордо, Перужо, Лімож, Тулузу, — продовжував літописець. — Анжер, Тур і Орлеан знищені. Незліченний флот пливе по Секвані, і зло множиться в усій країні. Париж, Бове і Мец впали… Всі повтікали, і немає нікого,