Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

– Самюель Вернон? – повторила місіс Уелдон.

– Так, місіс Уелдон. Зверніть увагу, ім’я і прізвище розпочинаються як раз з тих літер, які Дінго вибрав з усього алфавіту, і вони ж намальовані на його нашийнику.

– Справді – сказала місіс Уелдон. – А що трапилося з цим мандрівником?

– Він вирушив в експедицію, – відповів капітан Халл, – і відтоді від нього не було повідомлень.

– Жодної звісточки? – запитав Дік Сенд.

– Жодної, – сказав капітан.

– А що Ви про це думаєте? – запитала місіс Уелдон.

– Я гадаю, що Самюел Вернон не зміг дістатися східного берегу Африки. Або він загинув в дорозі, або його взяли у полон туземці.

– Отже, цей собака…

– Можливо належить Самюелю Вернону. Але якщо я не помиляюся, Дінго виявився щасливішім за свого хазяїна, і йому вдалося повернутися назад до гирла Конго – адже його саме там знайшов капітан «Вальдека».

– А Ви напевно знаете, що у француза-мандрівника був собака, або це тільки ваша здогатка?

– Ні, місіс Уелдон, це тільки моя здогадка, – відповів капітан Халл. – Але безперечно Дінго знає ініціали мандрівника «С» і «В». Яким чином і де собака навчився розрізняти ці літери, я, зрозуміло, не можу вам сказати. Але Дінго їх відмінно знає. Дивіться, він підштовхує кубики лапою, наче просить нас прочитати ці дві літери.

І справді, поведінку Дінго не можна було описати інакше.

– Хіба Самюель Вернон сам відправився в таку важку подорож? – запитав Дік Сенд.

– Не знаю, – відповів капітан Халл. – Але напевно він взяв із собою загін носильників-туземців.

У цю хвилину на палубу з кубрика вийшов Негоро. Ніхто не звернув на нього увагу, а тому й ніхто і не помітив, яким дивним поглядом португалець подивився на собаку, що як і раніше сидів біля кубиків з літерами «С» і «В». Але Дінго, побачивши судового кока, люто загарчав і вишкірив зуби. Негоро негайно сховався в кубрик, але погляд, яким він подивився на собаку і невільний загрозливий жест не віщували Дінго нічого доброго.

– В цьому є якась таємниця, – прошепотів капітан Халл, який не пропустив жодної подробиці цієї короткої сцени.

– А все ж таки дивно, містере Халл, – помітив Дік Сенд, – як собака навчився розпізнавати літери?

– І нічого тут немає дивного! – заявив маленький Джек. Мама мені часто розповідала про собаку, який вмів читати і писати, як справжнісінький шкільний вчитель, і навіть грав у доміно.

– Мій коханий хлопчику, – посміхнулась місіс Уелдон, – собака Муніто, про якого я тобі розповідала, зовсім не був таким вченим, як ти гадаєш. Якщо вірити тому, що мені казали, Муніто не вмів розрізняти літери, з яких складав слова. Увесь секрет полягав в загостреному слуху. Його хазяїн, один спритний американець, помітив цю здібність Муніто, став розвивати її і в решті решт добився дивовижних результатів.

– Що ж він зробив, місіс Уелдон? – запитав Дік Сенд. Таємниця вченого собаки зацікавили його не менш, ніж Джека. – Ось що, друже мій. Коли Муніто повинен був «працювати» перед публікою, на столі ставили кубики з літерами, схожі на Джекові. Собака ходив по столу і стежив, коли з публіки назвуть слово, яке він повинен скласти, – голосно або пошепки, все одно. Єдиною умовою було, щоб це слово знав хазяїн Муніто.

– Виходить що коли хазяїна не було… – почав юнак

– … собака нічого не міг вдіяти, – закінчила місіс Уелдон. – І ось чому. Букви були розставлені на столі, собака ходив уздовж цього алфавіту. Коли Муніто підходив до букви, яку потрібно було взяти, щоб скласти задане слово, він зупинявся, але не тому, що знав букву, а тому, що розрізняв звук, не чутний для інших, – він чув, як американець клацав зубочисткою, схованою в кишені. Це і був сигнал. Муніто брав кубик і ставив його поряд з іншими.

– Ось і увесь секрет? – вигукнув Дік Сенд.

– Так. Як бачиш, нічого складного, – відповіла місіс Уелдон. – Загалом, це стосується будь-якого фокусу. Коли хазяїна не було поряд, Муніто втрачав свій «дар». Власне, тому мене і дивує як Дінго вдалося розпізнати ці дві літери без Семюеля Вернона, якщо він справді був власником собаки.

– Насправді, – зауважив капітан Халл, – це гідно подиву. Проте, в цьому випадку пес не складає слово із літер, на вибір глядачів: він обирає лише дві літери, постійно ті самі. Зрештою, собака, що дзвонив у двері монастиря, аби отримати залишки вечері для жебраків, або ж пес, який мусив по черзі з іншим псом крутити коловорот через день і відмовлявся виходити не в свою зміну, – можливо, ті собаки набагато розумніші за нашого Дінго. Що б там не сталося, проте факт залишається фактом: з усіх літер абетки Дінго обрав лише дві – «С» та «В». Інші літери, схоже йому не знайомі. Це може означати лише те, що певні обставини змусили собаку запам’ятати лише ці дві букви.

– Ох, капітане Халл, – промовив Дік Сенд, – якби тільки Дінго міг говорити! Він пояснив би нам значення цих двох літер та чому він має зуб проти нашого кока!

– Ще й який зуб! – засміявся капітан Халл, вказуючи на Дінго, який в цей момент позіхнув, демонструючи оточуючим свої гострі ікла.

Недивно, що цей дивний випадок з Дінго неодноразово слугував темою для бесід на палубі «Пілігрима» між місіс Уелдон, капітаном Халлом та Діком Сендом. Останній інстинктивно ставився до Негоро з певною недовірою попри те, що поведінка корабельного кока як і раніше не викликала нарікань. Бак та кубрик також долучилися до обговорення, але там дійшли іншого висновку: Дінго був визнаним наймудрішим собакою, який не лише читає, але, можливо, й пише краще від деяких матросів. Якщо він ще не почав говорити мовою людини то лише тому, що на те, вочевидь, є переконливі причини.

– Ось побачите, – запевняв кермовий Болтон, – одного чудового дня цей пес наблизиться до мене і запитає: «Куди ми тримаємо курс, Болтон? Який нині вітер? Норд-вест чи вест-норд-вест?» І я змушений буду відповісти йому.

– Чимало існують тварин, що розмовляють, –