Читати книгу - "Сутінки"

Петро день витримав, сподіваючись, що це від фізичних травм і минеться. Та на другий, коли й сам, забувшись, став підвивати скімливо, здригнувся, замотав головою, забіг до спальні і аж заверещав басом:

— Або ж ти, гівнюк недороблений, затнешся, або я тобі ту гітару на вуха надіну!! Мало туги від твоїх вчинків, ще й голосом безнадійність наводиш! Не доводь до гріха, паскуднику!..

Вілен здригнувся, зітхнув зневажливо, але співати перестав. Взяв зошита, поклав під живіт подушку і щось замислено став виписувати олівцем, заводячи під лоба очі та шкірячи в посмішці залишки зубів.

Потім перевернувся горілиць, напружив єдину звивину і став мислити, що робити далі. І скоро прийшов до висновку: треба тікати. З села, з дому. Тікати, бо тут він не стане ані ким. Тут дуже малий простір для його мрій. Тут ніяких можливостей для творчої людини. А як вдариться по дівках (а таки ж вдариться!), то просто приб’ють. Як не в своєму селі, так в сусідньому. І світовий комунізм залишиться недобудованим. І прогресивне людство не потрапить до світлого «завтра».

Тож — тікати. Якнайшвидше. Хоч куди.

І, як все зажило, зник. Серед ночі. Перед світанком. Після других півнів.

Коли Вілен нишком крався по притихлому на ніч селу, у дворі Курваєвих, занедбаному і напівпропитому, низьким голосом завив-застогнав могутній, худий, весь у брудних клаптях обвислої зимової шерсті на гострих ребрах, собака: зачув давнього недруга свого, якого не догриз колись.

І зрозумів Вілен, прислухавшись своїм музичним слухом гітариста і увімкнувши своє розуміння собачо-єфрейторської мови, що поквитається з ним Рябий, обов’язково поквитається, порвавши раптом, несподівано, підтертого ланцюга свого…

«А це вже — хто кого!» — подумав вчорашній захисник Батьківщини, напруживши разом біцепси, трицепси та мотонейрони камбаловидної м’язи, про яку навіть не чув ніколи.

— Цить!.. — гримнуло нетверезо, з-за собацюри.

І спалахнула засиджена мухами лампочка над призьбою, вихопивши з темряви убогість всього навколо; наполохано закудкудакали порожні перекинуті відра, падаючи з ослона; ошелешено — вимушено прокидаючись з важкого голодного сну — хрипло нявкнув худючий котяра, останнім потягом м’язів випростуючись з-під кирзового чобота господаря.

Через мить — матюкнулося, гикнуло, смачно відригнулося… Зашморкало носом і стихло.

І враз — повісилося шиєю на паркані: мерзотна пика вічного голови сільради, Сергія Поліграфовича Курваєва. Від того ж слова — «курва». Бо з течією років вище «курви» не спромігся. Хоч як і п’явся… Аж скреготало.

Не може жаба стати левом, скільки би не стрибала.

Пика була геть п’яна, до стану прилиплого у кутку рота заслиненого «бичка» якоїсь сигарети. Давно потухлої, наскрізь мокрої, віддзеркаленої в сірих, мертвих очах.

— Там — кхто?.. — п’яно ремиґнуло зверху. — Кхто там, на Курлаіча, прьоть?.. Курлаіча хєр заваліш!.. Курлаіч — усьєгда! Ві, усьє, -іздохнітьє, а Курлаіч — будіть жить! Потому, Курлаіч — єто вся Родіна! Нас — хєр прапьошь, ми самі прапьом кого хошь! У-у-у-у, падли!

Пика скособочилась, захрипіла раптом і зникла.

Вілен завмер на це, якнайвище підтягнув штани разом з причинним хазяйством, висякався на траву крізь пальці, аж присвиснуло, і почвалав від рідного обійстя стройовим кроком, вгрузаючи у вологу землю підборами черевиків…

А вийшовши за село, на горі, біля козацької могили, яку тут називали «кугум», зупинився. Постояв, почухав потилицю, помочився під кущ при могилі, пернувши, струсив з женила краплі в траву, відхаркнувся, плюнув на невидиму у темряві землю-матір та й почимчикував далі: кугум да й кугум… Куди там, диво велике!..

Бачили й цікавіше…

Але з’явився неподалік, у Києві. Бо Київ, так він мислив, місто велике, загубитися там нескладно, а знайти важко. Та й дівчата, на відміну від сільських, більш розвинені у статевих питаннях, знають коли, куди, що і як. А то так і до «Книги Гіннеса» потрапити недовго, як самому багатодітному батькові Радянського Союзу, що має всіх дітей від різних жінок. А це вже — непотрібна йому реклама.

Блукаючи по Києву, майбутній поет мислив, куди б приткнутися.

Працювати не хотілося, та й брали «некиян» на такі роботи, звідки й воли тікали. А ще, за півроку «дідівства» в армії, відвик від праці.

Ці півроку він більше валявся на ліжку у каптерці Шмулі-старшини, з яким здружилися, бо той був дуже розумним, навіть розумнішим за Шерстохвостова, хоча в шахи й не вмів. Валявся та мріяв, як стане відомим та видатним, хоч і сумнівався ким: чи то поетом, чи спортсменом-чемпіоном, чи письменником, а чи й громадським діячем. І дійшов висновку, що розвиватися треба в усіх напрямках, а вже доля підкаже, де йому вхопити більше. Та ще зрозумів: аби стати кимось, хто не працює, але їсть, і їсть непогано, треба отримати освіту.

Хоч бодай яку, аби освіту. З дипломом. Хоч бодай яким. Далі вже від нього залежатиме, як схопити долю за барки та міцно притиснути до себе. Щоб аж захрипіла…

Будівництвом займатися не хотілося, шахтарем ставати теж, як і меліоратором. А де ще потрібен талант копати? Не йти ж колодязі рити по селах…

І раптом згадав про геологів, цих хронічних романтиків, що копирсаються в землі по всій території безкрайньої радянської країни, розхристаної та п’яної до нестями, злеглої в багнюці та блювотинні — розшукуючи корисні копалини, аби їх миролюбна багата країна ставала ще багатшою, а з нею і люди радянські, щасливі, багатіли на зло тій клятій Америці та несли свій соціалізм у всі країни світу, не питаючи, чи ті цього хочуть, паскуди!

І йому привиділися намети на березі широкої повноводної ріки; вогнище, на якому булькає та пахне, як скажена, юшка з тільки-но зловленої риби; сосни та піхти навкруги, навпіл з кедрами; бородаті чоловіки та меткі жінки біля вогнища; він з гітарою, а всі зачаровано слухають, як Вілен співає про романтику, про