Читати книгу - "Предок"

Не знаю ваших таємниць, але певне, що могутні й великі вони, коли за них тисячі людей платили життям… Кажуть бо, що ви, — там у Романії! — володієте якимсь «скарбом найціннішим»… Що в горі Монсеґюрі зберігаєте Найсвятішу Кров Христову[40]… що дає життя вічне… Скажіть же мені те могутнє слово, що перемагає і смерть саму та дає вічне життя! Тоді матимете все, що може дати влада королівська!

Схвильована королева встала. Її невеличка постать, за час жалоби ще більше виснажена постами та журбою, губилась у широких згибах чорного оксамиту. Обвинута жалібними завоями голова здавалась аж надто великою на таке дрібне тіло[41]. Очі горіли екстатичним вогнем упертої, єдиної думки, що володіла нею нероздільно й цілковито.

— Багато вигадок і неправди оточує наймення «чистих-катарів». Зате не тисячі, а тисячі тисяч нас винищено нараз… Але «таємниці життя і смерти» не знищено… Це правда. Спробуємо, володарко, приготовити тебе, щоб ти її зрозуміла…

Обличчя доньї Хуани заясніло надією. Але запанувала над своїм зворушенням. — Чиніть, що треба… Але скажіть — і матимете…

Монфор похитав головою. — Відмовити в науці нашій тому, хто її просить, не сміємо. Але не можемо її продавати!

— Та ж прохаєте в мене захисту?

— Прохаємо, володарко. Але — не «купуємо»!

Беата не слухала розмови. Що поможуть їй усі науки й таємниці світу, Але вухо вловило слова: — Одна з таємниць життя, володарко, у тому, щоб смерти не тільки не боятись, але бажати її, як початку вічного, щасливого життя. І слід шукати смерти не в хвилину розпуки чи безнадії, але в хвилину найвищого земного щастя.

Беата прислухалась уважніше: — Може й справді не помилялась вона тієї ночі — «з вовком»! — коли бажала смерти?.. Але… хіба вона лиш одна така на світі, що мусить жити без щастя?…

І знову, — ніби далекими хвилями, — докотились Монфорові слова про «гріх тілесного кохання, що ув’язнює духа в путах матерії», то знову про «недосконалість світу цього, повного болів, лиха і зла. Бо ж із Божого дозволу, в ньому володіє диявол»[42].

— Так от, — думала Беата, — пекельна безодня вже роззявлює пащу, саме біля моїх ніг?.. Упаду в неї?…

А замислена донья Хуана вже давно не вловлювала слів…

Усі її думки крила та одна-головна: — Вони знають «таємницю життя і смерти!»… Від них її дізнаюсь і я…

Хмари надії, як клуби пари, згортались і розгортались. Підхопили донью Хуану й понесли її, гойдаючи, як на хвилях… Думка заходила одна за одну. Може ще й далі тривало б послухання приходьків, якби несподівано — різкий Беатин рух не вирвав королеву з того виру розбіжних думок.

Беата цілою постаттю схопилась до вікна й це повернуло донью Хуану до дійсности.

— Хочу пізнати науку вашу і таємниці ваші, — озвалась королева до романців. — Залишайтесь серед… поетів нашого двору, — несподівано приділила їхнє місце. І на здивований погляд молодшого альбіґейця додала: — Здається бо мені, що чую більше поезії як науки у ваших словах.

Донья Хуана злегка схилила голову, відпускаючи чужинців.

— Що так схвилювало найулюбленішу, бо й найсумнішу товаришку мою? — звернулась до Беати.

Ця вийняла з омонієри табличку й швидко написала: «Посланці з мого дому, з Бурґосу».

— Тож іди, дитино, і скажи маркізі, що я звільнила тебе.

* * *

Лист випав із Беатиних рук. Зблідле обличчя аж злилось із білим мережевом коміра.

Чи ж була така біло-прозора лілея й душею як тілом?

На серце набігала щораз вища хвиля. Здавалось, що в тому серці все бурлить, стогне й гуде як у хуртовину на кораблі в розбурханому морі.

Писала сестра, Каталіна: запалення легенів, хвороба, що відібрала життя в дон Феліпе, поклала до ліжка й їхнього тата. Він і не сподіється видужати. Тому наказує Каталіні, — не чекаючи закінчення по ньому жалоби, з дозволу королеви, — котрій листа посилає одночасно, — приспішити шлюб із Карльосом де Лясерда.

«…за прикладом доньї Хуани, котра в тільки що вдягненій по батькові жалобі» — писав ослабленою рукою дон Ферман, — «стала до шлюбу з Сідом, найславнішим лицарем Еспанії