Читати книгу - "Господиня"

— Один звук — і ти труп, — хрипко погрожує чоловік. І я вражено відчуваю, як на шкіру під підборіддям тисне тонке гостре лезо.

Не розумію: хіба нам дають право вибору? Що це за дивне чудовисько? Адже вони ніколи не порушують правил.

— Давай, — сичу я крізь зуби. Моя відповідь не може бути інакшою. — Вперед. Я не хочу ставати бридким паразитом!

Я приготувалася відчути дотик леза, і моє серце крається від болю. Кожний його удар має ім’я: Джеймі, Джеймі, Джеймі. Що тепер буде з тобою?

— Кмітлива, — каже чоловік ніби сам до себе. — Шукачка, напевно. Отже, це пастка. Але як дізналися? — він прибирає сталеве лезо з моєї шиї і натомість кладе руку, тверду як залізо.

Я ледве дихаю в його залізних лещатах.

— Де решта? — питає він, стискаючи моє горло.

— Я сама! — харчу я. Ніхто не повинен дізнатися про Джеймі. Що з ним станеться, якщо я не повернуся? Джеймі голодний!

Я б’ю чоловіка ліктем у живіт — як боляче! М’язи у нього на животі такі ж залізні, як і на руках. Що дуже дивно. Такі м’язи — результат тяжкої роботи або одержимих тренувань, а ні те, ні те паразитам не властиве.

Від мого удару в нього навіть не збилося дихання. З розпачу я щодуху наступаю чоловікові на ногу. Від несподіванки він втрачає рівновагу. Я вириваюся, але він хапає мене за рюкзак і тягне назад до себе. Його рука знову огортається навколо моєї шиї.

— А ти злостива, як на миролюбну викрадачку тіл, еге ж?

Де в його словах у здоровий глузд? Я гадала, інопланетяни всі однакові. Та серед них, либонь, також є психи.

Я звиваюся і дряпаюся, намагаючись звільнитися з залізної хватки. Нігті шкрябнули руку чоловіка, і вона ще міцніше стиснула мені горло.

— Я тебе вб’ю, нікчемна паразитко. Я не жартую.

— Давай, давай!

Раптом я чую, як у нього перехоплює подих — невже мої удари влучили в ціль? Але чому він задихається, коли мені навіть не боляче?

Він хапає мене за волосся. Все, кінець. Зараз переріже мені горло. Я скулююся, готова зустріти лезо ножа.

Проте лещата на моїй шиї послаблюють хватку, а шершаві теплі пальці промацують мені потилицю.

— Не може бути, — шепоче він.

Щось глухо падає на підлогу. Невже випустив ніж? Я прокручую в голові можливості, як його дістати. Треба швидко присісти. Рука стискає мені шию не дуже сильно — можна спробувати вислизнути. Здається, я чула, де приземлилося лезо.

Раптом чоловік розвертає мене обличчям до себе. Клац — і світло засліплює мені ліве око. Я скрикую і машинально намагаюся відвернутись. Але рука ще дужче хапає мене за волосся. Світло сліпить мені праве око.

— Не можу повірити, — шепоче він. — Ти досі людина.

Його долоні обхоплюють моє обличчя, а губи з силою припадають до моїх уст.

На мить я завмираю. Мене ще ніхто в житті не цілував. По-справжньому. Лише багато років тому батьки цмокали у щічку або в чоло. Ніколи б не подумала, що можу так почуватися! Я навіть не до кінця тямлю, що саме відчуваю. Забагато паніки, забагато страху, забагато адреналіну.

Я різко вдаряю коліном угору.

Від удару в чоловіка перехоплює подих, і я вільна. Прослизаю попід його рукою і, замість бігти до парадного входу, як він очікує, вистрибую в прочинені двері. Гадаю, що зможу відірватися, навіть зі своєю ношею. Поки він там корчиться від болю, у мене є фора. Я знаю, куди бігти, і не залишу слідів, за якими він вистежить мене у темряві. На щастя, я так і не випустила з рук торбу з продуктами. Хоча коржики, напевно, з кишень повипадали.

— Зачекай, — кричить він.

«Стули пельку», — гаркаю я подумки у відповідь.

Він мчить за мною. Голос його наближається.

— Я не з тих!

«Ага, звісно».

Я біжу, втупившись у пісок під ногами. Тато казав, що я бігаю як гепард. Давно, перед кінцем світу, я була найшвидшою у своїй команді, чемпіонкою штату.

— Послухай мене! — щосили гукає він. — Дивись! Я доведу це. Зупинися і поглянь на мене.

«Ще чого». Я роблю різкий поворот і шурхаю в мескитові зарості.

— Я гадав, більше нікого не лишилося! Будь ласка, мені треба з тобою поговорити.

Голос його більше схожий на харчання — він побіг швидше.

— Вибач, що я тебе поцілував! То була дурість! Просто я так довго був сам!

— Стули пельку! — зронюю я неголосно, але так, щоб переслідувач мене почув. Його кроки уже зовсім поруч. Мене ще ніколи не переганяли. Я налягаю на ноги.

Його дихання стало важчим — він також прискорився.

Щось велике навалюється мені на спину, збиває з ніг. У роті — присмак багнюки, мене причавлює до землі