Читати книгу - "Помирана"

— Ану харе витворять, апулаз упоротий! — крикнув Нельсон.

Капрон навів на нього своє око, налите кривавими іскрами.

— Вона не вірить! Не вірить, шо я на міні підірвався… — бубонів Капрон.

— Та вірить вона! По морді ж видно! — заперечив Нельсон лукаво. Дана зробила вимучений, ледь помітний кивок головою.

— То хай скаже! — зажадав Капрон.

— Так ти ж не даєш їй сказать, тапок-таб’є! Пусти горло, ханакус, — і скаже! — наполіг Нельсон.

— Шо я бабу слухать буду?! — відрубав Капрон, ще більше стиснувши лещата клешні. Жила-трос на його металевому передпліччі напнулась.

— То я скажу. Я ж бачив! — схитрив Нельсон.

Капрон глибоко вдихнув і видихнув, потім обернувся до Нельсона:

— Скажи, яка міна була!

Кілька сусідів наважилися зайти в гараж, і тепер Нельсон міг апелювати до цілої аудиторії, що було вкрай важливо для лютого Капрона з його раптовим прагненням пошани.

— Якби не Капрон, то когось би точно, рехан, розірвало. Він дорогу розміновував — того і без руки оставсь!

— Скажи іще, як рвонуло! — кип’ятився Капрон.

— Ага… — затнувся Нельсон.

— Шо «ага»?! Скажи: горіло ж усе чорним і оранжевим! — закричав Капрон.

— Чорним і оранжевим. Горіло день і ніч, — додав Нельсон, закотивши очі вгору.

— І око мені вийняло осколком! Шоб знали, дялб! — тріумфально підсумував Капрон.

Він відпустив Дану — так, наче щось липке струсив з руки, і Нельсон попід пахви витяг її з ремонтної ями. Дана застогнала й осіла на долівку, синяки на ногах наливалися кольором. Капрон виліз сам, гордо випростався, похитуючись. І тоді ззаду на нього накинувся Веня з двома іншими лахмітниками. Капрона повалили долілиць, притиснувши зверху рабицею.

— Вихолонь, чорт кособокий! — топтався по Капроновій спині Веня.

Той уривчасто дихав, не виказуючи жодного опору, а потім кілька разів сьорбнув носом і заплакав. Нельсону відлягло: Капрон випустив пару, отже, далі буде легше.

— Бідний, — підповзла до лежачого Дана. — Ану пустіть його!

— Та подивися на себе, як олаб’є тобі розорав! Якби не ми… — Веня наступив черевиком на Капронів карк.

— Пусти його! Одвали, покусаю! — заголосила Дана, ще не втерши кров на своєму лиці. Нельсон уже не міг це бачити, хоча було йому й не вперше. Він здогадувався, що на вмінні жінки в усьому виправдовувати свого чоловіка може триматися їхнє співжиття, але таке блискавичне перетворення з жертви на захисницю свого кривдника вдавалося тільки Дані. Нельсон вийшов з гаража з важкою головою.

— Шо там? — запитав хтось надворі.

— Ханадзип, — абстрактно промимрив Нельсон.

Капрон був не єдиним, хто від нудьги життя при Кориті вигадував собі фальшиву біографію з героїчними колізіями. Відгомін давніх подій, про які ніхто допевна нічого не знав, спокушав багатьох. Війни, про яку так часто згадували, жоден не бачив, але це не заважало багатьом коритянам час від часу тішити себе «спогадами» про неї. Капрон же через свою впертість так увірував у власну байку, що кидався її захищати навіть від жінки, яка знала його, як облупленого.

Вечоріло. Гектор розвалився на купі виритої землі й дрімав. Нельсона завжди дратувала ця його здатність засинати в різних непридатних для того місцях.

— Шо розлігся! — крикнув Нельсон.

— Ти ж сказав до тгуби копать.

— Ну.

— Так я вже, — розплющив одне око Гектор.

Нельсон поглянув на плоди братової праці і вперше за день усміхнувся. Труба чорніла на дні короткої траншеї, яку вирив брат. Вона залягала в бетонному лотку тепломагістралі на півтораметровій глибині. Нельсон зістрибнув униз, зірвав ногою струхлявілу пінополіуретанову ізоляцію, оголивши сталь.

— І шо воно? — Гектор допитливо навис над ним.

— По цих трубах колись тепло гнали, — пояснив Нельсон.

— Вони шо, землю ггіли?

— Без поняття. А от Сава казав, шо якшо дно Корита сильно підогріть, то чорнуха потече. А чорнуха прогодувать може всіх.

— Сава її пробував? — висловив сумнів Гектор.

— Не знаю. Казав: хто її лигає, тому ні води не тре’, ні їдла — ситий, жирний ходе, як пупс.

— Ух, оце шняга! Скип’ятить би і заникать ту чогнуху! Самим пить, а нікому не давать, — замріявся Гектор.

Нельсон поблажливо глянув на нього:

— Холопут. Чорнухи на всіх стане. Ше й продавать будем.

Неподалік перекинутий кіоск ворушив віялом тріснутої вагонки. Земля під ногами помалу холонула. З-поза Корита наступали сутінки.

Нельсон завзято лупив по трансформаторній будці, оббиваючи рештки сірої фарби на дверцятах. Коритяни сходились на цей умовний сигнал — заклик до загальних зборів — настільки хутко, наскільки дозволяли їхні опорно-рухові кондиції.

— Давай уже терло начинать, рехан! — рипіла Тузиха, переминаючись зі здорової ноги на металеву.

— Ти Тузом своїм командуй, а не пгийшла туто, — суворо відказав їй Гектор.

— Шо ж ним командувать — лежить собі й лежить, як лантух! — перекрикуючи дзвінкі удари, огризнулась вона.

Нельсон відклав молоток і глянув на юрбу. Не назбиралося й півсотні людей. Коло нього стояли Гектор, Божена, Пабло і Захур. Несміливо пробиралася крізь натовп юна Майя у своїй незмінній бейсболці, а за нею хтивою тінню скрадався Гена. Капрон із Даною зупинились віддалік у гордій самоті, хоча їхній гонор був лише іншою стороною ніяковості через ту недавню бузу, сліди якої ще не посходили з побитих облич.

— Депошники дійшли? — крикнув Нельсон