Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

величезна споруда, котра на той момент була найбільшою приватною будівлею в Америці. У глядацькій залі налічувалося понад чотириста місць, на двісті більше, ніж у нью-йоркській «Метрополітен-опері». Зала була кондиціонована: обладнана особливою системою продування повітря над льодом. Також у будівлі містилися конторські кабінети, величезна бенкетна зала й готель із чотирмастами розкішними номерами. Німецький турист згадує, що простим поворотом стрілки на електричному циферблаті на стіні можна було замовити в номер рушники, письмове приладдя, воду з льодом, газети, віскі або чищення взуття. Будівля стала найвідомішою в Чикаго. Президент США Бенджамін Гаррісон був присутній на її урочистому відкритті.

Урешті, ці негаразди для Бьорнема з Рутом виявилися не такими вже й важливими. Попереду було значно гірше, і то недалеко, але 14 лютого 1890 року, в день вирішального голосування, партнери почувалися приреченими на успіх до кінця життя.

Під редакцією «Tribune» стало тихо. Юрбі була потрібна якась хвилинка, щоб зрозуміти новину. Чоловік із довгою бородою зреагував першим. Він зарікався голитися, доки Чикаго не отримає свого ярмарку. Тепер він виліз на верхню сходинку сусіднього банку «Union Trust Company» — і видав такий крик, який один з присутніх порівняв із ревінням ракети. У натовпі крик підхопили, і невдовзі дві тисячі чоловіків і жінок та трохи дітей — в основному то були хлопчаки з телеграфної служби та кур’єри — вибухнули громовим «ура», яке увірвалося в цегляний каньйон, наче раптова повінь. Кур’єри помчали з новинами, хлопчаки з телеграфу побігли містом із контор Поштово-телеграфної компанії і «Western Union» чи погнали свої «безпечні» велосипеди фірми «Pope»: один до готелю «Grand Pacific», другий — до «Палмер-гаусу», а інші — до «Рішельє», «Аудиторіуму», «Веллінгтону», до розкішних будинків на Мічиган-авеню і Прейрі-авеню, до клубів — «Чикаго», «Сенчурі», «Юніон-ліги», а ще в дорогі борделі, зокрема до закладу Керрі Ватсон із чарівними дівчатами й річками шампанського.

А один хлопчак рушив у темряву неосвітленого провулку, де смерділо гнилими фруктами і стояла тиша, що її порушувало тільки шипіння газових ліхтарів на сусідній вулиці. Він знайшов заповітні двері, постукав і увійшов до кімнати, де зібралися чоловіки — і молоді, і старі, які говорили всі одночасно, дехто був геть п’яний. За бар правила труна посеред кімнати. Приглушене світло йшло від газових світильників, схованих за вмонтованими в стіни черепами. Де-не-де по кімнаті валялися й інші черепи. На стіні висів зашморг від шибениці, а також розмаїта зброя і закривавлене покривало.

Ось як була оздоблена штаб-квартира клубу «Вайтчейпел», названого так на честь району в лондонських нетрях, де два роки тому діяв Джек-Різник. Голова клубу мав офіційний титул Різника; серед членів були здебільшого журналісти, які приносили в клуб історії про вбивства, зібрані на вулицях міста. Зброя, що висіла на стінах, колись була справжнім знаряддям убивства, її надала клубу чиказька поліція; черепи — психіатр із найближчої божевільні, а покривало отримав один із членів клубу, коли писав репортаж про битву між армією й індіанцями сіу.

Дізнавшись, що Чикаго отримало право проводити ярмарок, члени клубу «Вайтчейпел» склали телеграму Чонсі Деп’ю, який найбільшою мірою втілював Нью-Йорк у кампанії за цю честь. Раніше Деп’ю обіцяв членам клубу, що в разі перемоги Чикаго він власною персоною прийде на наступне засідання клубу з тим, щоб бути розрубаним на шматки самим Різником — у фігуральному значенні цих слів, як він сподівався, хоча хтозна, що на думці в цих людей. Приміром, клубна труна колись використовувалася для транспортування тіла одного з членів, який покінчив із життям. Після того як тіло було розпізнане, клуб поніс його в піски над Мічиганом, на Індіана-дюнс, де однодумці покійного спорудили величезне багаття. Тіло поклали зверху — і все підпалили. Зі смолоскипами в руках, у чорних хламидах із каптурами вони оточили вогнище і співали гімни мертвим, попиваючи віскі. Також у клубі був звичай відряджати своїх членів у такому самому чорному вбранні, щоб вони безмовно викрадали приїжджих знаменитостей, везучи їх геть у чорному екіпажі з наглухо закритими вікнами.

Телеграма з клубу «Вайтчейпел» прийшла у Вашингтон до Деп’ю через двадцять хвилин після остаточного голосування, саме тоді, коли чиказька делегація почала святкувати перемогу в готелі «Віллард» коло Білого дому. У телеграмі було сказано: «Коли матимемо приємність побачити вас на нашому препараторському столі?»

Деп’ю, не гаючись, відповів: «Я до ваших послуг. Можу прибути, коли покличете. Після сьогоднішніх подій цілком готовий пожертвувати своє тіло на потреби чиказької науки».

Попри елегантність визнання своєї поразки, Деп’ю мав сумніви, чи дійсно в Чикаго розуміють, скільки труднощів у них попереду. «Найдивовижніша виставка всіх часів щойно успішно завершилася в Парижі, — сказав він журналістам «Tribune». — Те, що ви маєте робити, повинно рівнятись на неї. Якщо виставка буде рівна паризькій — буде успіх. Якщо перевершить — буде перемога. А коли виставка являтиме собою крок назад, то вам відповідати перед усім американським народом за те, що взялися за те, до чого не здатні».

«Стережіться, — попередив він. — Будьте уважні!»

У Чикаго швидко заснували офіційну корпорацію з організації Всесвітньої «Колумбівської» виставки, щоб налагодити фінансування ярмарку та його будівництво. Офіційні особи потайки дали Бьорнему з Рутом зрозуміти, що вони стануть головними архітекторами цього будівництва. Нелегка ноша відновлення честі й слави країни після паризького ярмарку, котра лягла на плечі Чикаго, була твердо, хоч і делікатно, доручена тим, хто сидів на верхівці «Рукері».

Про поразку навіть думати не можна було. Якщо Всесвітня виставка не вдасться, розумів Бьорнем, це стане плямою на честі всього народу, приниженням для Чикаго й руйнівним ударом по його фірмі. Хоч куди б пішов Бьорнем, усюди йому траплялася людина — чи приятель, чи редактор, чи знайомець по клубу, — яка говорила йому, що народ чекає від майбутнього ярмарку чогось грандіозного. І то в рекордний час. Але ж тільки «Аудиторіум» будувався цілих три роки, довівши Луїса Саллівена до межі нервового зриву. Ось тепер Бьорнему з Рутом доручають збудувати ціле містечко