Читати книгу - "Чорне і сріблясте"

боку — «це може бути інфекція, початок бронхопневмонії або крововилив... наразі назвімо це тінню», — вона пішла назад до свого основного лікаря, єдиного, хто завжди говорить з нею відверто; так було й цього разу. Лікар довго тримав знімок перед очима, розглядаючи проти світла, що падало з вікна. Потім віддав його, потер собі долонями повіки і просто сказав: «Хай щастить!» Вимовивши це, пані А. вже не могла стримуватися і розплакалася. Томографія чи не томографія, і так усе зрозуміло. І доки Нора, широко розплющивши очі, на яких уже блищать сльози, викреслює пальцем у повітрі «Р» — першу літеру слова «рак» — безгучно, самими губами вимовляє ціле те слово і показує собі на груди, пані А., затинаючись і плутаючись поміж нападами кашлю і риданнями, марить щось про пташку, яка прилітала до неї, про пташку, яка наприкінці літа принесла їй нещасливу звістку. «Господиня заїзду»

Діагноз ставлять швидко. Ні пані А., ні нас він зовсім не дивує, проте певну розгубленість усе-таки викликає. Серед усіх різновидів раку саме рак легень найчастіше й найохочіше приписують певному способу життя, згубним звичкам — одне слово, вбачають за ним провину. Пані А. зроду не викурила жодної цигарки, навіть тоді, коли ще дівчинкою допомагала батькові у тютюновій крамничці; якщо найнетерплячіші покупці закурювали, ще не вийшовши надвір, вона відразу ж навстіж відчиняла задні двері, аби провітрити приміщення. У її родині випадків злоякісних пухлин було небагато: у татової тітки виявили рак горла, а у троюрідного брата — підшлункової залози. Особиста медична історія пані А. зводилася до артрозу і звичних висипних хвороб. Вона дотримувалася здорового харчування, в міру можливості споживала овочі зі свого городу, дихала чистим повітрям і ніколи не відступала від своїх правил. Та все ж...

Я переповідаю одному другові-медику те, що зумів розібрати, коли пані А. читала мені гістологічний висновок, перекручуючи всі до одного медичні терміни (робитиме так до самого кінця, бо той незбагненний науковий жаргон наче глузує з її розуму, хоча в останні місяці у її тоні прохоплюватиметься часом певна зарозумілість; таке трапляється з тими, хто, спізнавши хвороби внутрішніх органів на власному досвіді, вважає, що опанував заодно й лікування цих хвороб в усій його складності). Розрізняю слова «карцинома», «недрібноклітинний» і «четверта стадія»; цього моєму другові досить, аби похмуро пробурмотіти: «Усе буде дуже швидко. Ці пухлини напрочуд пунктуальні».

У вихорі подальших розмов по телефону — щоб дізнатися, як вона, ми тепер дзвонимо їй щовечора, — найчастіше звучать слова «я просто не розумію». Мені хочеться відповісти, що розуміти насправді абсолютно нічого, що є так, як є, — і все тут. Її пухлина не виходить за рамки статистики, ну хіба що міститься, можливо, у самому хвості кривої Ґауса, а тим хвостом переважно нехтують, — проте так чи так у межах усталеного, природного порядку. Втім, свій реалізм я напоказ не виставляю і дозволяю собі похизуватися ним лише перед Норою, яка теж із таким самим заціпенінням запитує: «Чому?». На думку дружини, ясність розмислу, яку я тут виявляю, — то лише прикрашений різновид цинізму, одна з тих моїх якостей, які її страшенно дратують; це те, що зосталося від моєї юнацької черствості, яку вона ще не зуміла викоренити остаточно. Більше ми на цю тему не говоримо.

Правдоподібна причина, яку всі шукають, незабаром таки з’являється — у формі газетної вирізки; цю вирізку, запаковану у прозорий файлик, одного пополудня приносить пані А. сусідка на ім’я Джульетта, яка сприйняла новину важче за всіх решта. Наукове дослідження сумнівної надійності виявило аномальне зростання кількості випадків раку в долині Сузи. Ймовірні причини: телефонний ретранслятор, про шкідливість якого мешканці долини говорять уже роками, й атомні електростанції, розташовані вздовж Рони.

— Можливо, — кажу я по телефону, — так, цілком можливо.

Проте, маю відзначити, слова на кшталт «аномалія» чи «атомна електростанція» пані А. сприймає то позитивно, то негативно, залежно від обставин. Та все ж це не той випадок, коли варто полемізувати. Отже, телефонний ретранслятор і електростанції за кордоном: якщо це те, що треба, то нехай так і буде, покладемо провину на них. Набагато легше гніватися на уран, збагачений у Франції, і на електромагнітну радіацію, ніж на цілковито невидиму лиху долю, на порожнечу, на безжальний бич Божий.

Незабаром часу на вишукування причин уже бракує. Пані А. приголомшена горою нових клопотів, які дуже нагадують їй ті роки, що їх провів на діалізі Ренато, от лише тепер тіло під рефлекторами — її, і потурбуватися про нього має вона сама. Перед першим циклом хіміотерапії — лікар-онколог, скріпивши серце, відкинув ідею оперативного втручання, а тоді призначив три такі цикли з двадцятиденними перервами між ними, — перед першим, отже, циклом хіміотерапії пані А. висловлює бажання придбати собі перуку. Адже невідомо, коли волосся почне пасмо за пасмом випадати й осипатися на землю, тож варто підготуватися заздалегідь. Іронія долі полягає у тому, що саме волосся — це чи не єдина частина зовнішності, якою вона справді переймається: ходить криво, вже добрих двадцять років не дозволяє собі купити нову сукню (тож ми нічим не ризикуємо, щороку даруючи їй новий кардиган), не витрачає ні цента на косметику і прикраси (одягає лише те, що носила за життя чоловіка), але своїй шевелюрі увагу вділяє все ж особливу. Коли Нора хоче іноді зробити їй приємне, то призначає побачення у свого перукаря. Взагалі, дружина не раз звертала мою увагу на те, що жінки з таким волоссям, як у пані А., — крейдяно-світлим, помережаним поодинокими сріблястими пасмами — трапляються дуже рідко. «Може, і я таке матиму, коли постарію», — каже вона, і я підозрюю, що за цим бажанням криється щось глибше і дуже схоже на прагнення належності.

— Спочатку я хочу постригтися, — заявляє по телефону пані А., — коротко, як у дитинстві. Принаймні звикну до того, що матиму потім лису голову.

Нора бачить у цій ідеї лише те,