read-books.club » Сучасна проза » Риб’яча кров 📚 - Українською

Читати книгу - "Риб’яча кров"

127
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Риб’яча кров" автора Іржі Гаїчек. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 135
Перейти на сторінку:
і, закинувши голову, видихнула дим догори.

— Як життя, Ганко? — усміхнулася вона.

Я стенула плечима. Крони горобини на площі під вікном хилитав вітер, він бився у віконниці, грався із заіржавілою ринвою. Я почала від мами і її діабету, а завершила Зденєком, а потім уже не знала, що далі, вітер на вулиці гримів уголос, ніби орган у костелі, стріха дзеленчала, і внизу, у проїзді, билися незамкнені ворота.

— Ти не повинна червоніти, правда ж? — промовила вона, і я ще більше відчула кров на щоках, і тут, на щастя, задзвонив телефон.

— Лікарка Брейхова, — сказала вона в апарат своїм оксамитовим голосом, який мені подобалося слухати.

Вона записувала замовлення пацієнтів у великий шкільний зошит із подертим корінцем. Мені здавалося, що вона все робить так доладно й правильно, що краще просто й бути не може. Вона поклала слухавку, згорнула зошит і поглянула на мене.

— То на чому ми зупинилися? А, той твій Зденєк. Це називається фімоз, цим уже давно мав би зайнятися той лікар, що був тут до мене. Але тепер це вже не має значення.

— Він мені дуже подобається.

— Це добре, — усміхнулася вона, — можливо, латиною це звучить неприємно, але це точно не смертельно.

Я відчула, як вона на мене поглянула, я дивилася більше в стіну або на підлогу.

— Значно гірші справи у Зденєкової мами, — сказала пані лікарка, — я мала передати її фахівцям.

— А це спадкове, пані лікарко?

— Ти зараз про те, що у Зденєка, чи про те, що в його мами?

Нас перебила автівка, котра зашуміла під вікнами. Вона поклала цигарку на край столу й повільно підійшла до вікна.

— Мене сьогодні відвезуть, — вона відгорнула пожовклу завісу й замахала.

Якийсь час дивилася вниз, потім повернула до мене голову й кивком показала, щоб я підійшла подивитися. Поряд із синьою шкодою марки 1000 МБ якийсь пан у темному светрі, у нього було коротке каштанове волосся, він курив, обходив довкола авто, вдаряв по шинах і носаком черевика якийсь час вивчав вихлоп. Ми стояли поруч за завісою й дивилися вниз на площу, я відчувала її запах, суміш нікотину і яскравого парфуму.

— Це той, із яким я зараз зв’язалася, — сказала вона й поглянула на мене. — Як він тобі? — Я знову відчула тепло в щоках і не знала, що маю сказати.

— Ще щось, Ганко? — повернулася вона до мене.

— Я не хочу вас затримувати.

— Він почекає, — махнула вона рукою на вікно.

Я намагалася витягнути це з себе, а її товариський погляд мене заохочував.

— Я дуже люблю тата, але чому він так боїться? Адже ж нам затоплять півсела, а наш дім близько від річки, а дядьків — узагалі на березі.

Вона закурила ще одну цигарку, слухала мої скарги й нарікання на ввесь світ.

— Я хочу щось робити, а не боятися, як мій тато…

— Гано… — голос лікарки звучав докірливо.

Я поглянула на неї. Вона поблажливо слідкувала за моїм розчуленням. Якийсь час, здається, вона добирала правильні слова.

— За ці п’ятнадцять років, які я мандрую селами, місцеві люди нарозповідали мені чимало. Я знаю твого тата, знаю, що кажуть, як повелися з його сім’єю тоді, у п’ятдесятих. У дечому його просто не можна звинувачувати.

Вона роздивлялася мене, сумніви на моєму обличчі, я дещо присоромилася. Вона простягнула до мене руку і, усміхаючись, стиснула мені стегно вище коліна.

— Ти ще надто молода…

Вона підвелася, узяла сумочку й в’язку ключів зі столу. Ми сходили разом униз, у коридорі стояв пліснявий запах, у темному проїзді валялися папірці й палички від морозива.

— Перекажи мамі, хай наступної середи прийде на огляд. Обов’язково.


— Сестро, ти дурепа, — сказав Гонза, коли зазирнув мені через плече.

Я сиділа біля друкарської машинки, яку мені купив дядько Венца. На каретку було намотано чистий аркуш паперу, на ньому надруковано три слова. І більше нічого. Я озирнулася до нього. Він неквапом повернувся на тахту в кутку кімнати, упав на неї й сперся спиною об стіну.

Я знову дивилася на білий папір. На три імені, це були ми, три грації, як називав нас дядько. АННА, ОЛІНА, ГАНА.

— А я справді гадав, що ти будеш письменницею, — сказав Гонза.

1 ... 10 11 12 ... 135
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’яча кров», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’яча кров"