Читати книгу - "Вересові меди"

У лісі вони ростуть дрібненькі, і за малину, і за ведмеді[14] менші. А тут такі кругляки, що кілька ягід з’їси – і вже ситий. А ще тоді пан дозволив Дані взяти в його бібліотеці книжку. Спочатку здивувався трохи, що мужицька цурка[15] любить читати. А тоді аж заусміхався до неї – то добре, бардзо[16] добре, от він свого Михалка ніяк не може змусити читати, хоч той і гімназію в Холмі закінчив.

Щоправда, всі книжки у панській бібліотеці тільки польською мовою, але ж польською Дана і в школі вчилася. Спочатку у них був хоча б урок української, бо того вимагав «кресовий» закон. Але потім вчительку-українку чи то звільнили, чи то кудись перевели. Польські вчителі української не знали, тож і викладати її не було кому. Більшість сільських дітей саме через ту чужу мову, що ніяк їм не давалася, і кинули науку. У шостому класі з Даною навчалося всього п’ятеро учнів.

Януш Косінський також навідувався до школи. Казав, що Туричам дуже пощастило, адже в сусідніх селах діти вчаться по хатах, а тут таке ошатне приміщення. Про те, що колись це була українська січова школа, ніби й забув.

Якось пані Яніна, вчителька літератури, організувала вечір, присвячений Адаму Міцкевичу, і запросила на нього пана Косінського. Той слухав, як учні вірші декламували, і тим, хто виступив найкраще, вручив по збірочці «Кримські сонети». Дана іноді перечитує її, а тоді заплющує очі й уявляє собі Чорне море, високі хвилі, білі вітрильники на синій воді, Акерманські степи, таємниче місто Бахчисарай, гору Аю-Даг, вершину Чатир-Даг… Ох, як би їй хотілося побачити все це на свої очі! Як би вона хотіла полинути понад білим світом далеко-далеко, як у тій казці – за тридев’ять земель, у тридесяте царство!

Мама іноді сварить її за книжки. Каже: нащо дівчині забивати голову тою писаниною? Книжки для панів, бо їм більш нічого робити, як ті хвантазії читати. А сільській людині і так мороки вистачає. Та Дана уявити не може, як би жила, якби не мандрувала сторінками книжок.

Але цього разу такі незвичайні люди примандрували у їхнє село. Чого ж пан Косінський проти них? Чого заодно із солтисом? І чого той солтис раптом так сконозився? Тільки через те, що вистава мужицькою мовою?

Довелося театрові перебиратися із школи до Бондарукової клуні – вона найбільша на кутку. Прийшла на таку рідкісну оказію чи не половина села. Поклали дошки замість підмостків, поставили стола, принесли зі школи два стільці (добре, хоч це солтис не заборонив). У клуні хто сидів, хто стояв, але вміститися змогли далеко не всі – ті, хто прийшов пізніше, мусіли у двері заглядати, за дверима слухати.

Зібралася «вельмишановна театральна публіка», як сказав Федір, пізно ввечері, коли вже у господарках запорали всю роботу, нагодували свиней, подоїли корів, позаганяли у загородки гусей та качок. Бо ж неділя неділею, а бидло[17] голодним і недоєним на ніч не зоставиш, птицю надворі на розправу лисицям та куницям не кинеш. Тож і закінчилася вистава мандрівного театру пізно, а відтак і розійшлися всі аж за північ. Через Дану і батьки не спали – виглядали її. Але не це гризе маму, ой не це.

– А чого це ти сама їдна пошпацірувала, Степана не покликала? Га? Гвавтоньки[18] було до того тіятра бігти? Чи, мож, отой оцибенський[19] артіст з ровером уже голову замакітрив? Встид який! Степцьо прийшов, а вона вже повіялася, її вже як хапун вхопив. Роботящий, добрящий, непитущий хлопець з такої порєдної родини до неї всім серцем, а вона гемби не розтулить, щоб слово приязне йому сказати. Щістя саме до хати проситься, саме на поріг стало, а вона скаче, як тая коза шудрата.

Ну от, нарешті і справдешня причина маминого праведного гніву. Ай-я-яй! Коза шудрата без Степця на виставу поскакала. Може, було ще й кучері його розчесати, за руку, покраплену рудим ластовинням, взяти та й повести за собою, бо він, бідося такий, сам дороги до Бондарукової клуні не знає? А чи йому треба той театр? Ну прийшов би та й що? Сидів би собі тихенько, на Дану глипав та підраховував подумки, скільки цього року з батьком за бульбу вторгують, скільки – за свиней і телят.

Ні, Степцьо непоганий. Справді – і добрящий, і роботящий, і непитущий. Але ж не любий її серцю! Хіба вона не казала цього мамі? Хіба не просила не принаджувати його до хати, не подавати йому ніякої надії? Але мама так запала на того Степця, на його порєдну родину та велику господарку Охрімчуків, що й слухати не хоче. О, знов…

– Любов, Данцю, на хліб не намастиш. А без хліба вона й зовсім скороминуща – була й нема, пропала, щезла, як у полудень туман вранішній. Буде земелька, буде тепло і приязнь у домі, то якого ще рожна людині треба? Сказано ж, як пошлюбиться, то й полюбиться. От подивися на тітку Хотинку і дєдька Андрія. Яка пара – всім на зависть. І хата – як повна чаша, і крику ніхто в ній ніколи не чув, і дітваки які гарні виросли! Троє хлопаків-кремпаїв – як ті троє богатирів з картіни. Старший, Іван, уже сам двох дітей має. І середульший, Назар, женитися зібрався. А зійшлися ж Хотинка з Андрієм без всяких там шурів-мурів. Хто тоді про любов