Читати книгу - "Українське письменство"

Крок за кроком він іде за Верґілієм, на свій копил переробляючи кожен його епізод, обертає його «погудку» на жарт, повертає її «на русской лад», не пропускаючи нічого більш-менш важливого, не минаючи «ні титла, ніже тії коми». Котляревський в основу свого твору покладає план Осипова, слідом за ним він починає своє оповідання характеристикою Енея:

І далі всі головні епізоди Верґілієвої поеми переказує за осиповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно од російської «Енеїди». Юнона та Еол, буря на морі, роман Енея й Дідони, посольство Меркурія, втеча Енея, прощальна сцена, докори та смерть Дідони — в І частині; поминки Анхіза в Сицилії, поєдинок Ентелла й Дареса, пожар троянської флоти, промова Енея до богів, смерть Палінура — в частині II; зустріч з Сивілою, сцени в підземному царстві, картини пекла і раю, висадка в Лації, троянське посольство в Латина, розрив дипломатичних зносин між народами через хатнього цуцика, що належить «царской мызнице» чи то царській «няньці», — все це Котляревський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і більшу частину своїх характеристик: «не плоху» Дідону, її сестру й порадницю Ганну («навсправжки дівку хоть куди»), олімпійського гінця Меркурія, такого подібного своїм виглядом на російського поштаря, «балагура» й гуляку Палінура-«поромщика», перевізника Харона, засмальцьованого, але зарозумілого («раздутой, будто бы павлин»), миролюбивого царя Латина, що знав одну тільки війну — «со вздорливой своей женою», і Латинову дочку Лавінію, «девку, отменную от прочих всех», що стала яблуком незгоди поміж Енеєм і Турном[9]. І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарії з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо оказується звичайним собі перекладом з Осипова. В російській «Енеїді» знайдемо ми і характерне, глибоко сухопутне міркування троянців про те, що «в бурю морем їхать слизько, човнів ніхто не підкує»[10], і цей образ попутного вітру, вітру — «в потилицю» («А вітри ззаду все трубили / В потилицю його човнам»)[11], і жарґонний вступ