Читати книгу - "Паруси над степом"

— Картина… Придумав — моїм саморобним вночі фотографувати. Спеціальну апаратуру треба. Зрозумів?.. А втім — і мого вже немає…

— А де ж він? Обміняв на щось?

— Батько побив.

— Як — побив?

— А так. Взяв — і гепнув об поріг.

Над ними, в іскристій безодні неба, мерехтіли зорі. Здавалось, затамуй подих — і почуєш, як вони стиха бринять, торкаючись невидимих струн. Музика ночі і брязкіт безжально розбитого фотоапарата… Все це не поєднувалось у Льоньчиній голові.

— Малий ти, багато чого не розумієш, — похитав головою Грицько. — Ти думаєш, чого це я з дому пішов? Душно мені в хаті. Ікони та молитви — тільки й чуєш. Батько одне торочить: «Копійчину треба заробляти». Bсe йому мало, все гребе під себе. Побачив фотоапарат і присікався: «Роби картки та продавай. Нічого байдикувати»…

— Ну й що? — підсунувся Льонька ближче.

— Відлупцював мене, як Сидорову козу, а фотоапарат — об поріг. Ще й пригрозив: «Вижену, — каже, — чортове насіння».

Грицько гупнув кулаком об землю, процідив крізь зуби:

— Ух, як я ненавиджу кротів! Самі світла не бачать й іншим застять.

Він ліг на спину, глибоко вдихнув повітря.

— Залишилось небагато — рік. Закінчу сім класів… А тоді махну до моря. Країна наша велика; знаєш, як хочеться помандрувати…

— На аеросанях?

— Побачу.

Розбурхана Льоньчина уява малювала той день. Все село прийшло проводжати Хмельового. Він одягає шлем, рукавиці і неквапливо підходить до машини. Заревів пропелер, піднялась біла снігова курява — і прощай, село! Темною смужкою проляже Бобринецьке шосе, гірляндами вогнів промайне Кіровоград, а попереду — цілий океан світів…

— Гришо… Мене візьмеш?..

Хмельовий критично помацав його руку вище ліктя.

— З глевкого тіста… Ти про матроса Лукіна чув?

Про такого матроса малий не чув і вважав за краще промовчати.

— Страшенної сили був чоловік. Візьме в руку підкову і — хрусь! — розпалась. Цвях до колоди приставить, одним пальцем — рраз! — по головку загонить. А в дитинстві, кажуть, слабачок був. Фізкультура, вона і горбатого розправить.

Гриша підвівся на ліктях.

— Хочеш — зі мною будеш тренуватись? Через місяць ніхто з хлопчаків тебе не поборе.

Звичайно, Льонька з радістю погодився. Домовились завтра ж зустрітись на річці.

Була вже глибока ніч; місяць сховався за гору, з берега тягло холодком. Льонька нагадав Грицькові про шестірню.

— А ну її! — махнув він рукою. — Іншим разом. Давай краще скупаємось. Вночі, знаєш, яка тепла вода!

Стежкою, що в’юнилась між лозами, хлопці побрели до ставу.

Попередні випробування аеросаней були призначені на неділю.

В суботу звечора Льонька виконав усі домашні завдання і взявся за книгу про матроса Лукіна. Приніс її Гриша. Книга була написана дрібненькими буквами, зустрічалось безліч невідомих слів, однак хлопчина терпляче «гриз» сторінку за сторінкою.

— Над чим ти потієш?

Так і знав — Лідка! Ніде не сховаєшся від неї!

— Знов — про Чапаева?

— Ні, про моряків.

— Це той приніс?

— Той.

Лідиною мовою «той» — Гриша Хмельовий. Вона удає, що сусід аж ніяк не цікавить її. А сама підглядає у віконце, коли він затіє ігрище на толоці. І тихенько прочитує всі книги, які Гриша приносить її меншому братові.

Особливо допалась Ліда до однієї книги — «Червоні вітрила» називається. Справді, знаменита книга. Жила біля моря дівчинка Ассоль, блукала по горах і все мріяла, мріяла про те, що припливе хоробрий принц і забере її у казковий світ. І що ви думаєте?.. Збулась її мрія! Так і написано в книзі: на кораблі під червоними вітрилами прибув до неї славетний капітан Грей…

Якось Льонька знайшов у цій книзі записочку, прочитав:

«Ассоль!

Чого ти сердишся на мене?

Капітан Грей».

«Хм! — подумав Льонька. — Чого це капітан Грей записочку у книгу підсовує?» Потім придивився: Грицьків почерк. Ловко придумав сусід! Це він, мабуть, себе капітаном величає. А хто ж бо Ассоль? Чи не Ліда?..

— «Матрос Лукін», — скривила губи сестра. — Для чого тобі?

Ну, як їй розтлумачити? Тепер, після довгих тренувань з Хмельовим, Льонька став найсильнішим у четвертому класі. Міг спокійно покласти на лопатки навіть верткого Лебедика. Але щоб запитати переможеного: «А ти знаєш про Лукіна?» — треба самому знати про нього. Мимоволі будеш ламати голову над премудрою книгою.

…Прийшла, нарешті, довгождана неділя.

Льонька виглянув на вулицю: погода чудесна! Тихо, сонячно. Дерева не ворухнуться. Стоять, мов казкові богатирі на заставі, по пояс в снігу, прикривши груди сріблястими бородами. Чисте морозяне повітря лоскоче ніздрі, забиває дух.

Грицько зустрічає малого сердитим поглядом. Хмурить густі широкі брови, припудрені інеєм.

— Чого спізнився?

— Лідка уроки перевіряла. Все допитується: «Куди з Грицьком ходите, чим займаєтесь?»

— А ти їй що?

— Не сунь, — кажу, — свого носа до чужого проса.

Голос Хмельового потеплішав.

— Дивна вона у вас…

— Угу. Їй аби книжка, то й хліба не треба…

Побрели у берег мовчки. Грицько ступав широко, залишаючи в снігу глибоченькі сліди. Льонька ледве встигав за ним, грузнув у кучугурах по коліна.

— Значить,