Читати книгу - "Свята Марійка"

– Та то у них сусід рудий, – жартують необачні.

А правда ж – недалечко!

І тільки Мірка з Віктором знають причину.

Але їх не запрошено на гостини.

Перше – живуть тепер від них далеко.

А друге – це так Параска… помстилася.

Чоловіки не вартують того, щоб побиватися за ними. Навіть коли він любив так, що готовий був померти за тебе. Але мине час, і він аж так зненавидить тебе, що згодний буде краще вмерти, ніж бачити тебе. Різниці в тому немає – вийдеш ти заміж за того, кого кохаєш, чи за того, кого не любиш. В будь-якім разі коханню настає край. Тільки й різниці, що розчаровуватися в коханій людині більш гірко.

Надежда вийшла заміж молоденькою, відразу ж після школи. Ніде вона й не вчилася і світу ще не бачила.

Зате ж чоловік у Надежди був не простий собі парубок – закінчив вище військове училище й отримав направлення на службу. Молодій сім’ї виділили службову квартиру.

Спочатку між молодим подружжям наче все було гаразд.

Чоловік із дому, Надежда готує їсти, прибирає, а як час повертатися – фарбує губи, крутить кучері і виглядає із вікна.

Хоча ніде й не ходять, та скільки молодим для щастя треба? Сядуть удвох на старому дивані, цілуються, а після вечері – п’ють чай із цукерками, розмовляють.

Більше говорив Віталька, Надежда слухала: вона ж усе сама й сама в квартирі, ні з ким чужим знатись не хотіла, от хіба що по телевізору щось побачить – та й усі новини.

– Зажди, – казав Віталька, – як отримаю відпустку, поїдемо відпочивати удвох на море, у Крим чи в Одесу. Ми ж офіцерська сім’я, побачимо з тобою світу.

– Я б хотіла поїхати кудись за кордон, – мріяла Надежда. – Я ж народилася в Германії, татко мій шість років прослужив на прикордонні, у мене й фото є. Як там гарно! Стільки квітів, магазинів!

– А чому повернувся?

– Мама скучила за рідними, дуже просилася додому, от тато і пожалів її, попросив переведення, а потім вони увесь час згадували ті шість років, як найщасливіші у житті. Батьки дуже шкодували, але назад не було вороття. Я б так мріяла Париж побачити, Ейфелеву вежу…

– Твоєму батькові ще повезло, – зітхав Віталька. – А мій усе життя прокрутив гайки, мати – дояркою в колгоспі; вони тільки й світу бачили, що дім і робота. Я тобі, Надю, закордону не обіцяю, ну, щоб там жити, але думаю, що колись-таки ми туди поїдемо… із дітьми…

Кожен вечір закінчувався обіймами, а ранок починався з поцілунків.

Часом Віталька забігав додому й пообідати, приносив тоді Надежді букетик квітів. Із міста привозив цукерки, апельсини, закуповував харчі й усе, що потрібно було для дому.

– Я живу, мов принцеса! – хвалилася Надежда подружкам, як приїхали вони з Віталіком уперше додому на Різдво.

– Поталанило ж тобі…

– Тільки що від дому далеко. Але купимо машину та й будемо навідуватись частіше!

Надежді подружки заздрили – дівчата ще вчилися, а їй не треба здавати заліки, екзамени, та й роботи потім шукати; поряд законний чоловік, є своє житло.

Батьки теж раділи.

Теща гордилась зятем:

– Моя дочка така щаслива!

– От побачите, Віталька наш колись дослужиться й до генерала! – казала Надеждина свекруха.

– Нехай Бог помагає, як буде старатися та матиме удачу, так і буде!

Але потім… Розвалився Радянський Союз, часи настали непевні.

Яка там служба?

Віталька щоранку вставав, ішов до своєї частини. Як і в країні, так і тут був повний хаос. Та що поробиш, відсиджував як-небудь день. Займатися на службі не було чим, то Віталька здебільшого грав із хлопцями в карти. Або виїжджав до міста, заходив до крамниці, неначе йому було щось там треба (але нічого не купував, грошей не було), та й їхав назад до лісу. Одним словом, нудитись почав чоловік на роботі.

Надежда ж залишалась на цілий день сама вдома, никала туди-сюди, дивилась телевізор, часом