Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Ось тут би я хотіла побачити завжди спокійне та незворушне обличчя мого брата. Ох, як би я хотіла це побачити… Коли біля вхідних дверей тихо дзенькнув дзвіночок, і в бар тінню прошмигнула престаріла сеньйора, а на капелюсі в неї сиділа маленька мавпочка!!! Ось тоді Валька ловив свою щелепу, що різко полетіла долу від несподіванки!..

Так він із ними познайомився. Вона запитала, чи немає в барі окремого кабінету, була допущена у Вальчину особисту кімнату відпочинку й отримала дві порції текіли з льодом. Бабуся та мавпочка виявилися не лише близькими й ніжними подругами. Але ще й сестрами по пляшці. Обидві – і мільйонерка, і мавпа – пили, як коняки. Текілу вони глушили нарівні і за всіма правилами: сіль з великого пальця, горілка, лимон, а потім обмін теплими змовницькими поглядами.

Отаке. Відходячи в інший світ, бабуся заповіла більшу частину свого статку не каталонцям, а мавпочці. Тепер прямі мавпоччині опікуни водять тваринку до Вальчиного бару, причому вона відмовляється ходити або сидіти на руках, а погоджується їхати лише в когось на голові. І попередньо на голову треба вдягти пошарпаного бабусиного капелюха. Престаріла мавпочка з сивою мордочкою та мудрими очима годинами сидить у Вальчиному барі й, невесело підперши щоку, п’є текілу, доки не засне… Ось така печальна історія.

А ще одну дивовижну пару я бачила у Санкт-петербурзькому зоопарку – дівчинку та жирафеня. І у дівчинки, служительки зоопарку, й у жирафи були однакові довірливі круглі очі з білими прямими віями. Обидві неоковирні, незграбні, довгошиї та довгоногі. Вони, ці двоє, були наче дві сестри – дівчинка і жирафа. Дівчинка чистила жирафу щіткою, пестячи боки, а жирафа величезним синім язиком облизувала дівчинці смішний хвостик на голові, затягнутий яскравою гумкою… Тоді я стояла і стояла, довго спостерігаючи цю сцену. І зробила для себе важливе відкриття. Виявляється, іноді для того щоби показати, як ви любите одне одного, не конче потрібні слова: достатньо погладити плямистий бік або лизнути любу маківку. Чи просто перекинутися поглядом…

Тож мав рацію мій друг мольфар із Чорногори. Хто вміє з Богом розмовляти, той і дружити вміє як ніхто. Причому незалежно від кількості лап, ніг, хвостів або крил.

Того дня в нашому маленькому прикарпатському місті було храмове свято. У такі дні в нас ніхто навіть не поворухнеться, аби щось таке робити, лиш би не відпочивати. Навпаки. Все зачиняється – заклади, контори, офіси, магазини, майстерні, ринки. Хворі не хворіють, породіллі не народжують, шевці не тачають, ткачі не тчуть, швеї не шиють. Тихо. Ніхто нічого важчого за склянку не підійме.

Тут один у храмове свято взяв до рук лопату черв’яків накопати для риболовлі. То сусіди з ним півроку не розмовляли. І якщо потім дощі чи посуха, на нього гнівались, казали, мовляв, це тому, що ти, Бронька Кордонський, у храм копав. Ось як суворо в нас із цим.

Свято. Трембіти гудять. Дзвони дзвонять. А як це красиво! Рано-вранці йдуть через підвісний місток «люде» у вишиванках, у капелюхах зелених з перами, урочисті, величні та значні, немов пряники. Йдуть неквапливо до церкви Святої Параскеви. Слідом за «людьми» виступають «жіночки» в намистах і хустках сонячної яскравості, за ручку ведуть ошатну дітвору. Хлопчики вбрані, як «люде», – поважні, пихаті, у великих капелюхах на червоних притлумлених вухах, дівчатка – як «жіночки», чистенькі, аж світяться, знічені, принишклі, в хусточках та спідницях довгих, в нових туфельках. Ополудні юрбою йдуть назад. «Люде» потирають руки в передчутті хорошого та довгого застілля. Ну а ввечері звідусіль музика – скрипки, барабани, зойки та ухкання розпашілих танцюристів.

Наступного ранку господині хутенько вибігають на річку Пістенку полоскати білизну. Від цієї води річкової оті всі вишиванки, скатертини та рушники стають білими-білісінькими, а вишивка дивовижна – густою та соковитою. Полоскають в річці жіночки білизну, іноді й схлипуючи, соромливо прикриваючи хусткою синець під оком, – погуляли. Свято було. Храм.

Саме в таке храмове свято діти знайшли в лісі дорогою з церкви орлятко, що випало з гнізда. Орелика. І куди його? Школу замкнено. Ветлікарню також. Понесли до Михася, Михайла Григоровича, голови райвиконкому. Хороший він хлопака, цей Михась, довгих літ життя йому. А що? І поміж голів виконкомів у нас добрі люди трапляються. А що Михась хороший, то діти до поганого орелика б не понесли.

І що Михасеві з ним було робити? Храм. Свято ж бо. Скільки можна повторювати. Відвіз до тещі на околицю міста. У тієї обійстя, господа. Розмістили орелика в стодолі. І згодом (беркут виявився) нарекли його гордим східним ім’ям Аятолла. Щоправда, потім за привітність та доброзичливий норов перехрестили на Толіка.

От у Михася родина – золото! Навіть теща рідкісна. Вона, Михасева теща, взагалі всіляку живність полюбляла розводити. У неї якось свиня Донна Бейджа, молода зовсім, раптом кашляти почала. Кашляє та кашляє. Натужно так. Ну просто як людина. А в місті, як на біду, знову свято. Знов ніхто не працює. Тим паче у ветеринара Оксани весілля. З ветеринаром Серафимом. І всіх ветеринарів на це весілля запрошено. А свині ж бо шкода, просто жах як шкода. І що ж? А Михасева теща свиню заходилася травами відпоювати і банки поставила. Розсудила, що не зашкодить. І знаєте що?! Всі навколо вмирали зі сміху (випили вже – свято), вся околиця у Михасевої тещі на плоті висіла, на Донну Бейджу витріщалася, що вона з банками на спині, наче бронтозавр який. А потім, коли банки зняли, ходила Донна Бейджа, свиня в крупний горох, –