Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

— Скиньте його в море, — запропонував обережний Степовий. — А то ще бабахне…

— Ні, — рішуче взявся за вентиль Віктор. — Коли вже підняли, хоч спробуємо на смак цей довоєнний кисень.

Сашко похитав головою:

— Ой, гляди, Вікторе…

І про всяк випадок кишнув на бак усю команду.

Чепіжний, котрий був, як сам він казав, із громадянином Нептуном у найкращих стосунках і щиро вірив у своє підводне щастя, крутнув ключем заіржавілий вентиль. З отвору засичало.

— Відбій! — радісно оголосив боцман. — Небезпека минула. Кисень пішов. До того ж, братці, смачний, не гірший за сучасний.

“…Це трапилось о 13.33. За цілковитого штилю і чудового освітлення”. Саме так буде потім записано у вахтовому журналі. Бо подія була варта того, аби її занести на скрижалі історії.

З волі випадку честь першим побачити затонулий корабель, що виявився потім есмінцем “Киров”, випала на долю нашого боцмана…

Стояла страшенна спека. Розжарена палуба обпікала босі ноги, і Віктор з радістю пірнув у прохолодну воду, “Цікаво, що там ми зачепили?” — підганяла його вперед (тобто в даному разі вниз) звична для водолаза думка, Трос трала, за який тримався Чепіжний, чорною струною зникав у глибині. Шар води, що, як правило, кишів медузами, зостався вгорі, й Віктор спокійно, не боячись ужалити руку об огидні створіння, підгрібав правицею. Видимість була гарною. Тож хвилин за п’ять перед ним постало незабутнє видовище.

Трал зачепився за погнуту леєрну стойку, що належала величезному, судячи з усього, військовому судну. Власне, Віктор, котрий висів над місцем зачіпки, бачив унизу лише довге темне громаддя, обриси якого майже зливалися з чорнотою дна. Але досвід підказував — то корабель. До того ж великий.

Боцман ковзнув нижче. Зачепив рукою бороду водоростей, що звисала з… артилерійського ствола, здригнувся. Порване та погнуте залізо. Башта. Уламок щогли. І на самісінькому її вершечку — жмут скручених дротів, які замість радіохвиль та бойових позивних ловлять тепер похоронне зумрення вічної глибини.

Але досить! Стрілка манометра майже на нулі. Віктор зринає на поверхню.

— “Киров?”— стрічають його на трапі “Бриза”.

— Не знаю, суднових документів не читав, — скрушно зітхаючи, відповідає боцман. — У всякому разі судно військове.

Незвичайне моторошне почуття охоплює тебе, коли ступаєш на палубу мертвого корабля. Спливли роки. В кубриках та каютах, де складали плани військових операцій, різалися в доміно, читали листи від коханих, вивелося не одне покоління прудких зеленух. Саваном мідій вкриті артилерійські башти. І все одно кожна пробоїна, кожен шмат спотвореної броні, здається, зберігають людське тепло, доносять крізь товщу десятиліть стогін і крики останнього бою.

Де ж та жадана деталь, яка підтвердить, що перед нами — “Киров”? І що то може бути? Бронзова табличка з приладу? Папірець технічної інструкції чи стрічка з матроської безкозирки? Як її шукати, коли море вкрило мулом кожен уламок, кожну шпарину на кораблі? Щогли і бойової рубки немає. Їх буквально зрізало: чи то ворожими бомбами, чи то вибухом власного боєзапасу. Найменше постраждала корма.

— Там є діра, — напучує боцман нову пару водолазів, Голуба й Степового (начальство також включилось у пошук). — Спробуйте проникнути всередину…

Сашко й Геннадій запливають усередину. Слабенький промінчик електричного ліхтаря наштовхується то на шмат переборки, то на труби. І чи не диво, що в цьому хаосі трухлявих дощок та іржавого заліза Степовий знаходить дві алюмінієві ложки?

На поверхні, на “Бризі”, їх ретельно шкребуть, миють у гасі. І нарешті Ремез радісно вигукує:

— Тут щось надряпано!

Над ложками схиляється вся команда. Справді, на одній із них напис: “Лукаш”.

У наших руках хоч і тоненька, однак усе-таки ниточка.

— А якщо звернутися до Міністерства оборони? — пропонує Ремез. — Мусять же там знати, чи був на есмінці тоді такий матрос…

Чепіжний скривив лице в іронічній посмішці.

— Знаєш, скільки їх служило у флоті, тих Лукашів? Сотні!

— Та й на самому есмінці могло бути декілька, — підтримує боцмана Степовий. — Треба шукати далі.

Під воду йдуть Лариса й Діна. Сонце вже при заході. На дні о цій порі колобродять зелені сутінки. Дівчата обережно ступають по палубі затонулого корабля. Коли на ногах довгі плавники ластів, а під ногами — купи металобрухту, це дуже й дуже нелегко… Стривайте! Якась тумба з ковпаком. Уважно її оглядають, відхиляють кришку. Там, усередині, — прилад. Кілька спільних зусиль. — і він опиняється в Ларисиній торбі. Тепер— спливати, доки є в балонах повітря. Повільно-повільно ковзають догори дві тіні. А коли дівчата показують свою знахідку “академікові” Степовому, той мало не підстрибує:

— Магнітний компас!

Голуб також пильно оглядає іржавий прилад.

— Справді. Стодвадцятисемиміліметровий… Здається, саме такі й були на есмінцях.

— Ви тільки погляньте! — знову вигукує Сашко. — Таж цей компас працює! Чудасія, та й годі!

Героями дня сьогодні в нас дівчата. Їм — наші усмішки, шоколад і Голубова пісня. Ні, не про корабель, який залишає палаючий Севастополь (то репертуар на інший, мінорніший випадок). Геннадій довго настроює гітару, розгладжує бороду й, весело підморгнувши, повільно, чітко, ніби набираючи розгону, розпочинає “Смуглянку-молдаванку”. Не сказати, щоб дружно чи влад, проте чоловіча половина команди з силою підхоплює приспів. Над вечірнім морем, в якому тільки-но розчинилася золотава сонячна стежина, стелиться пісня.

Ми співали й, звісно, навіть не мали й гадки, що завтра матимемо ще одне неспростовне підтвердження: під нами лежить есмінець “Кіров”.

Ранок. Снопи оранжево-голубого світла проникають усе глибше й глибше. Знизу добре видно кіль тральщика, на якому можна порахувати геть усі черепашки. Погляд привертає затонулий корабель. Шар піску та намулу вже нездатен приховати жахливі корабельні рани. Вони зяють болючою гаспидною чорнотою, окреслені шматтям здибленого заліза.

“Давай-но сюди”, — подає Чепіжний знак Ремезові,

Той відштовхується від ствола перехнябленої гарматної башти й пливе поруч із Віктором.

Тримаючись однією рукою за погнутий прут леєра, боцман здирає довгим водолазним ножем шар мідій. Мул здіймається вгору густою хмарою. Видимість гіршає. Хлопці чекають, доки хмара розійдеться й стане видно, після чого Чепіжний показує Ремезові на очищене місце. Анатолій стискує лікоть товариша: мовляв, бачу, зрозуміло. На кормі чітко проступає відлите металеве “Р”.

“Р”? Ця ж літера є й у слові “Киров”! Отже, потрібно терпляче шкребти далі. Водолази беруться до роботи з подвоєною енергією. Шкода, що немає сокирки: нею сколювати черепашки та іржу зручніше. Але ж не спливати задля цього тепер, коли в них у руках уже, по суті, ключ від загадки?

Ось з’явилася літера “О”. Далі — “В”. Кілька обережних рухів ножем — і перед водолазами постає напис: “Киров”. Назву героїчного корабля, звичайно, з корми