Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

він думав, чи сам був її призвідником, — оспівана в численних танго, проте незвична для кола його знайомих. Його покинула Віолета, тим часом як друзі тільки й базікали, що про шлюбні кайдани: як вони хочуть їх розірвати, наче мусять тягнути своїх жінок на плечах. Відаль смутився зрадою Віолети, проте не відчував сподіваного розпачу та болю; а те, що він сам виховував сина, здобуло йому авторитет між сусідок, хоч деякі й натякали, буцім не здатні поважати чоловіка, зайнятого такою несолідною справою. Усе це доводило, що інші не поділяють його почуттів. Тоді він думав перебратися на окрему квартиру: один із родичів залишив йому трохи грошей (як розлютилася б сердешна Віолета, якби почула!), проте, оскільки сусідки бавили Ісідоріто, доки він працював, від цієї затії йому довелося відмовитись. Гроші поступово розійшлися; більше Відаль не думав про переїзд. Потім він пригадав той вечір, коли повернувся додому і в суміжній кімнаті серед гамору жіночих голосів почув захоплений вигук: «Дивіться, яка в нього штучка». Йому негайно, несамовито закортіло в туалет, але він не смів спуститися без дозволу. Так безоглядно коритися синові міг лише жалюгідний старець; утім, подумав Відаль, дійти такого висновку може хіба нечема — адже ж недарма йому заборонили спускатися. Проте очевидно було, що він не дотерпить. Сяк-так подибавши навприсядки поза останній ряд кліток, Відаль укляк і, хилитаючись, нестримно помочився. Ближче до кінця завважив світло між мостинами й перелякано зрозумів, що там, унизу, — кімната сеньйора Больйоло. Його жахнула сама лише думка про бійку тут, посеред курячого посліду. Обережно й нечутно Відаль перебрався в протилежний куток, де спробував заховатися між ящиків. Невдовзі йому вже снився добродій, який пересидів усю тиранію Росаса на горищі, доки його не виказав старший із дітей, котрих він встигав робити дружині після заходу сонця, і масорка[10] відрубала йому голову. Потім, у іншому епізоді того самого сну, Відаль хизувався перед жінками, долаючи високі перешкоди на коні, і скромно, але й не без гордості істинного патріота, визнавав: «У сідлі я тримаюся добре, як будь-який аргентинець». Але позаяк він ніколи досі не їздив верхи, то, засумнівавшись у власних здібностях, упав і забився. Повіяло ароматом лаванди: Неліда схилилася над ним і запитала: «Що вони тобі зробили?» Проте…

— Вони вже пішли, — повторювала справжня Неліда.

— Котра година? — запитав Відаль. — Я тут задрімав.

— Друга. Вони вже пішли. Ісідоріто не прийшов, бо мусив їх провести. Він скоро повернеться. Доне Ісідро, можете спускатися.

Він спробував підвестися. Тіло звело судомою, кольнуло в попереку. «Знову люмбаго?» — недовірливо подумав Відаль, ображений тим, що дівчина допомагає йому долати так звані «хворощі».

— Я, мабуть, схожий на старого інваліда?

— Просто незручно спали, — сказала Неліда.

— Просто незручно спав… — погодився він.

— Дозвольте, я поможу вам.

— Не треба. Я сам.

— Дозвольте.

Сам він однаково звідти не вибрався б. Неліда, наче та нянька, підтримувала його й так довела до квартири. Відаль скорився її опіці.

— Дозвольте, я вкладу вас, — попросила дівчина.

— Ні, до такого ми ще не дійшли, — усміхнувся Відаль. — Я ляжу й сам.

— Добре. Я зачекаю. Не піду, поки ви не ляжете.

Неліда відвернулася. Відаль дивився, як вона стоїть посеред кімнати, і думав, що в ній буяє юна жіноча снага й краса. Потім помалу роздягнувся й ліг.

— Усе, — повідомив він.

— У вас є чай? Я заварю вам чашечку.

Попри люмбаго Відаль відчув незнане досі блаженство, бо вже так давно — він і забув, скільки років — ніхто про нього не дбав. Невже він почав знаходити втіху в старості та хворобах? Неліда принесла йому чай і сказала, що трохи побуде з ним. Сіла в ногах його ліжка й заговорила про своє життя — напевне, просто щоб підтримати розмову, подумав він.

— У мене є жених, — із деякою гордістю сказала Неліда. — Я би хотіла, щоб ви познайомилися.

— Чому б і ні, — байдуже озвався Відаль, думаючи, що в Неліди гарні руки.

— Знаєте, він працює автомеханіком. І дуже обдарований — грає в народному тріо «Лос портеньїтос[11]». Вечорами вони виступають по ресторанах у центрі — здебільшого в «Пласа Італія».

— Ви вже заручені?

— Так. Лишилося призбирати грошей на житло та меблі. Аби ви знали, як він мене кохає! Жити без мене не може.

І Неліда продовжила хвалитися: коли її послухати, то все життя вона знай собі пишалася по вечірках і танцях, і всюди була безперечною королевою. Відаль слухав її з теплою недовірою.

Розчахнулися двері, і на порозі постав здивований Ісідоріто.

— Даруйте, я вам завадив.

— Ваш батько нездужав, — пояснила Неліда, — і я сказала, що посиджу з ним, доки ви повернетесь.