Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

Хрестовий похід популістів під проводом Джорджа Воллеса підірвав політичну більшість Демократичної партії, яка спиралася на підтримку південних штатів, але не дискредитував запропонованих «Новим курсом» ліберальних поглядів щодо уряду та економіки. Зрештою, сам Воллес був прихильником лібералізму «Нового курсу». Цей курс розкритикували лише в 1970-х роках, коли США зіткнулися з економічними обставинами, що привели до обґрунтування нової концепції відносин між урядом та економікою. Її відстоювала бізнес-спільнота, і республіканці, багато хто з яких неохоче підтримував «Новий курс» (відомо, що Ґолдвотер називав бюджет адміністрації Ейзенгауера «десятицентовим „Новим курсом“»), позитивно сприйняли цей новий підхід.

Демократи спершу заперечували нову концепцію, однак до 1990-х років час від часу погоджуватимуться з її найважливішими постулатами або, в інших випадках, їх до того змушувала потужна республіканська опозиція. Цей підхід спочатку називали «економіка пропозиції» (supply-side economics), і термін частково відповідає самій концепції. Політологи лівих поглядів також називали її «неолібералізмом», вбачаючи в ній зв’язок із аналогічною політикою в Європі. Проте сам термін неоднозначний, адже при тому, що «лібералізм» у США часто стосується лібералізму «Нового курсу», у Європі він відсилає до класичної економіки вільного ринку. Я ж усе таки його використовуватиму, бо, зрештою, в обох випадках результат залишається однаковим.

У США неолібералізм означав не повну відмову від лібералізму «Нового курсу», а його модифікацію — підтримку запропонованої «Новим курсом» системи соціальної допомоги[86], однак поза тим — пріоритет ринкових імперативів. Натомість у Європі він означав часткове повернення до більш давнього лібералізму вільного ринку[87]. У США і досі триває епоха домінування цього неоліберального світогляду, однак він зазнає критики з боку популістських політиків і рухів — від Росса Перо та Пета Б’юкенена на початку 1990-х років до Руху чаювання та руху «Захопи Уолл-стрит» у 2010-х.

Неолібералізм сягає глобальних викликів, які постали перед американським бізнесом на початку 1970-х років, коли Західна Європа та Японія відбудували свої заводи й відновили здатність ефективно конкурувати з американськими виробниками. Це стало очевидним 1971 року, коли США вперше за XX століття зафіксували в себе дефіцит торгового балансу. А оскільки країни, що розвиваються, почали будувати сталеливарні заводи й текстильні фабрики, американські виробники також зіткнулися зі світовим надлишком виробничих потужностей у таких провідних галузях, як виробництво сталі, взуття, текстилю, телевізорів, автомобілів і холодильників; суднобудування та хімічне виробництво[88]. (З плином часу цей перелік тільки збільшувався.) Поєднання дедалі більшої конкуренції та світового надлишку виробничих потужностей стало важливим чинником зниження норми прибутку американських виробників. За даними історика економіки Роберта Бреннера, з 1965 року до 1973 норми прибутку впали на 40,9% у виробничому секторі й на 23,1 % — у невиробничій сфері[89].

Протягом десятиліть післявоєнного процвітання бізнес мовчки погоджувався з постійним підвищенням зарплат, особливо в галузях із профспілковим рухом, адже це можна було компенсувати завдяки підвищенню цін, продуктивності та продажів. Але на початку 1970-х років тиск знизу щодо підвищення зарплат почав викликати в підприємців дедалі більші побоювання, адже під загрозою опинилися їхні норми прибутку[90]. Основне піднесення робітничого руху припало на 1965—1973 роки — кількість страйків порівняно з попереднім десятиріччям зросла майже вдвічі. Крім того, бізнес щораз більше побоювався об’єднання профспілок із активістами «Нових лівих»[91]. У спеціальному випуску, присвяченому сімдесятим рокам, Business Week висловив острах, що «чорні, профспілки та молодь» можуть кинути виклик «корпораціям