Читати книгу - "Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна"

Мишко задумливо тріпотів довгими віями. Несподівано побачив батька. Євстахій прощався з побратимом. Прибулець із загадкового Сіндіка заспішив у своїх справах і зник за білим шатром. Хлопчик узяв батька міцно за руку, щоб сонні люди, котрі снували в різні боки, їх не роз’єднали. На ходу малий довірливо ділився:

— Татку, ти вже знаєш, що Скіл очолив мобільний загін. Я теж хочу воювати.

— Для чого?

— Для чого? Щоб звільнити рідну землю від загарбників.

— Ти малий, щоб воювати. І до того ж не кочівник. Ти не набув навиків для походів. Я тебе відправлю у безпечне місце, на північ. Поїдеш разом із мамою.

— Не поїду. Скіфенята змалку в походах, — скиглив Мишко.

Він з надією позирав на батька. Але вид його був непоступливим. Хлопчик настирливо канючив:

— Ти забув, що у лісах, на півночі, живуть людоїди? Та ліпше я впаду на полі бою, ніж буду підсмаженим на вогні дикунами.

Схилившись над сином, князь упівголоса казав:

— У багатьох бідах, що звалилися на скіфів, вони самі винні. Зневажливо ставляться до сусідів. Тих, що живуть у лісах, називають людоїдами. О, тепер, звичайно, потерпають через свою зарозумілість. Міркують, як лісових людей до себе прихилити, викликати у них до себе жалість. Атож поженуть до них череди биків і баранів. За чередами рухатимуться кибитки з жінками, дітьми та немічними.

— Череди як подарунок?

— Так. Щедрий дарунок розтопить холодні серця лісових людей. Мишо, не переживай. Зустрінуть вас належно.

Мишко зрозумів, що розмовляти з батьком на тему «я їду на війну» не мало сенсу. Попри перешкоди, він таки стане воїном!

Марійка зі змарнілим від безсоння обличчям кинулася до чоловіка. Євстахій обійняв дружину і турботливо її заспокоював. Мишко заскочив у ятку, тимчасове житло, накрите сухими гілками. Він квапливо збирав потрібні для походу речі. Зняв із цвяха, забитого у стояк каркасу, дерев’яний футляр — сагайдак, обтягнутий шкірою. У ньому батько зберігав оперені стріли.

Хлопчик прислухався. Крізь повсть стіни проникали голоси рідних:

— Поспішай, господине нашої кибитки. — Доведеться тобі разом із нашим сином Михайликом переїхати у безпечне місце. Збирай домашні лахи. Допоможи зібратися також мені. Твій чоловік вирушає у далекий похід.

— О, господарю моєї голови, сподіваюся розлука буде не тривалою, — заголосила мати.

Мишко хмикнув. Батьки й наодинці дотримувалися правил ведення діалогу, прийнятого у скіфів. Але… але… Якщо скіфи запідозрять у них чужинців, тут же розправляться. Скіфи на розправу спритні. Не зважають ні на рідного брата, ні на царя.

Мама плаксиво підшморгувала. Коли заговорила, то голос її звучав стишено. Мишко напружив слух.

— Хай Бог Вседержитель оберігає тебе, Євстахію, на кожному місці й повсякчас.

— Піду до коней. Перевірю упряж і колеса огляну. А ти, серденько, поспішай. Мишо, хутко збирай у речі, що у ятці. Синку, ти мене чуєш?

— Уже збираю, — обізвався Мишко.

Він дивився на шкіряний жилет з нашитими металевими пластинами. Хлопчик зітхнув. У блискучих обладунках, що дзеленчать, не вийде непомітно з ятки.

Ось він і зібрався. Пора рушати в дорогу. Чомусь в останню мить рішучий настрій малого покинув. Він знав, що його вчинок засмутить батьків. Мама заголосить, а татка сумуватиме. Чи правильно він чинить? Роздумуючи, мимоволі потер палець, що свербів. І саме той, на якому носив перстень. Батьків чарівний перстень. Пухнасті вії затремтіли від радості, коли з глибини каменю виплило суворе жіноче обличчя.

— Богиня Апі! — з ніжністю в голосі прошепотів хлопчик.

Рот Апі в’юнився, видаючи зрозумілі слова:

— Оберігай батьків від хвилювання. Дай знати їм про своє рішення.

— Я їм напишу. Можна? — зрадів винахідливий хлопчик.

Чи кивнула у знак згоди богиня, того Мишко не помітив — зображення розійшлося, зникло в глибинах каменя. Він ще хвильку подумав і метнувся до великого горщика. Там батько зберігав засоби для писання. Зі споду дістав дощечку, облиту воском. А ще писало і рівняло, або стиль. Така собі кістяна паличка, один кінець в якої гострий, а другий широкий. Схилився над триногим стільцем, єдиними меблями в їхньому тимчасовому житлі. Старанно написав: «Татку, мамо, не хвилюйтесь. Я приєднався до вовків. Цілую. Ваш син Михайло».

Залишивши дощечку на стільці, сторожко визирнув з ятки. Контури мішкуватої фігури батька сіріли біля коней. Мати, витираючи сльози, зносила на купу глиняний посуд. Хлопчик непомітно вийшов.

Він довго петляв поміж кибиток, возів, людей, що гули, як розтривожені оси. Батьків сагайдак, який припасував до ременя, розхитувався і лупцював по ногах. Але на незручності Мишко не зважав. Його гнала вперед думка: «Тільки б Скіл із хлопцями не поїхав. Тільки б не запізнитися на війну!»

Висока трава, обважніла від роси, лягала під копита сауранів. Молодих, необ’їжджених коней наполегливо переслідували підлітки. У повітрі свистіли випущені ними аркани. Коли петля зашморгувалася на шиї тварини, вона люто хропла і змієм звивалася вгору. Дикими кішками хлопчаки вистрибували верхи й упокорювали коней.

До речі, саурани напівдикі. Вони невеликі, мов лошаки. Пістряві, з довгою шерстю і з темною смугою повздовж хребта. Похожі на ведмедів. Ці коні не вимагали особливого догляду. Скіфи їх шанували за витривалість. У довгих, затяжних походах віддавали перевагу саме їм, сауранам.

Під Скілом танцював огузкуватий жеребець. Він крутив товстою шиєю, а горбоносою мордою тягся до коліна парубійка, щоб вкусити. Скіл стьобав нахабу. Кінь протяжно іржав і підкидав широким крупом.

Мишко боявся гарячих коней і з цієї причини обходив