Читати книгу - "Сховай мене від темряви"

весілля між найвродливішою дівчиною племені та найсміливішим парубком. Звали їх Поліна та Стриба. Як водиться, всі заздрили їм. Особливо молодша сестра Поліни. Вона звернулася до відьми. Просила знайти собі такого нареченого, щоб всі тільки й говорили про них. Відьма закликала якісь невідомі сили й напередодні весілля до полянів завітав Перун. Гарний, сильний, владний. Однак він не звернув уваги на молодшу підступну сестру, його серце полонила Поля. Він запропонував їй одружитися. На роздуми дав два дні, до молодого місяця. Звісно, куди ж без нього. На світанку другого дня Полі потрібно було запалити вогнище біля річки. Ліве — якщо вона вирішить обрати Перуна, праве — Стрибу. А за два дні, може тижні, я не впевнена в перекладі, повинно було відбутися весілля. Про що думала ця дівчина, в міфі не говориться. В них, взагалі, мало уваги приділяється внутрішнім хвилюванням. Особливо жінок.

— От паскудство. — Процідила ледве чутно хтось із дівчат. Я удала, що нічого не почула, адже так-то — «паскудство». — Так от. Поліна обрала Перуна.

— Ну звісно. — Хмикнув Максим. Які ж ці хлопці амбіційні! Проте вголос цього не сказала, натомість продовжувала. — В день їхнього з Полею весілля, Стриба з якогось переляку вбиває себе на очах всіх полян.

— Чого це він таке уткнув?

— Не знаю дівчата. Папірус, на якому був записаний міф був старий і подертий. Цілі рядки вицвіли від часу, тому і багато прогалин. Але здається, Поліна обрала Перуна. І Стриба з відчаю вбиває себе. Але в той час пролунав скрипучий регіт по всьому урочищу. Потріскалася земля. Із щілей почали виповзати злидні та анчутки на чолі з Чорнобогом. Сміючись кривим ротом повз він по галявині, а його потворна дружина танцювала навколо нього. Потім вона почала кричати якісь закляття і Стриба ожив. Вона сказала, щоб він забирав свою Поліну й вшивався в пекло. Як вони і домовлялися з сестрою Поліни. Та дурепа, обміняла душі Стриби й Поліни на милість Перуна. Тільки вона зовсім не очікувала, що Поліна і Перун покохають один одного.

— Якось все заплутано. — Сказала Світланка підфарбовуючи губи, значить скоро дзвоник.

— Що поробиш, завжди знайдуться заздрісники.

— Так, а далі, що?

— Далі Стриба увів Поліну в сутінковий світ. І саме коли вони переступили межу, на мить стало зовсім тихо. А потім поповзла вся нечисть із розлому в землі, яку утворив Чорнобог. Хапали людей, рвали на куски, пили кров. Почав відбиватися Перун, але його вогняні стріли гаснули в сутінках і не вбивали істот. Так зайшов морок на землю, в якому живуть потворні істоти.

— Якось нелогічно. — Сказав Сашко, — чому настав морок?

— Там щось сказано, про те, що Поліна повинна була народити сина. Саме ця дитина зможе покінчити з Чорнобогом і його володарюванням. Однак, хто повинен був стати батьком, цієї дитини, не сказано. Тому підступами Чорнобога, Стриба вбиває себе. Він вже не може дати життя комусь, навіть попри те, що ожив. А Перун не зміг знайти Поліну в пеклі. Здається так.

— А він її шукав? — Спитала з надією учениця, ім’я якої я не могла вимовити, вони була кореянкою.

— Так, там дуже багато тексту з описом його пошуків. Однак, папірус обірваний. Останні рядки такі: «Вона стане ламією і буде пити кров доти, доки ти не знайдеш її в сутінках…»

— Яка гарна легенда! — Мрійливо сказала Зорянка, біленька гарнюня.

— Гарна? Чим?

— Ну, по-перше, Поліна така гарна була, що навіть Перун закохався. Була б ще й розумною, то змогла б крутити ними обома.

— В тебе є щось в голові? — Спитав Сашко. — Тут в іншому діло. Цей Стриба- безхребетний. Навіщо вбивати себе, чому б не відстояти своє кохання?

— Так проти нього був сам Перун? — Заперечила я.

— То й що? Зубами треба було рвати того громовержця! Це ж його наречена. Тим паче, їй теж не вистачило рішучості відмовити. Обоє винні.

— Може і твоя правда. Ми ж не маємо повного тексту, не можемо знати всього. — Пролунав дзвоник. Діти розбіглися, ніби в нас не і не було такої цікавої бесіди.

Глава 7
Лоскітливе становище

— Опапа, хто тут передовик виробництва? — До класу зайшов Віктор. Що тобі про нього розказати. Людина-свято. Рідкісний засранець. Але ми дружили вже майже 10 років, та ще й працювали разом. Я до нього, мабуть, звикла. Та і в той час друзями «не розкидалися».

— Я вже закінчую. Потрібно було журнал заповнити. Ти закінчив вже?

— Так. Ти, до речі, поспішаєш? — Знову він робить ці невдалі спроби запросити мене кудись. Хоча… Чому б і ні, вдома мене не чекають. Вадим забрав Льоку з лікарні ще в обід, напевно, він і досі у нас.

— Ні, маю пару вільних годин.

— Може сходимо в таверну?

— Залюбки! — Віктор здивовано глянув на мене. Він певно і сам не очікував моєї згоди. — Я випила би чогось міцненького або солоденького. Чи може і того, і іншого разом! — Взявши його під руку, ми попрямували до авто. Віктор був майже на півголови нижчий за мене, і це завжди бентежило дівоче «Я». Худорлявий, занадто неохайний в одязі. Він мав шикарну копну чорного волосся, яку забував мити вчасно, правда. Іноді, мені здавалось, що з цим всім можна було щось зробити. Якось його привчити. А от з його паскудним егоїзмом, не боюся цього слова «паскудний», нічого не можливо вдіяти.

Маленьке містечко, де знаходились таверни, розташовувалося на березі Великого Озера. Пів години їзди від нашого району. Я не знаю, які зараз у вас таверни та чи є вони в твоєму світі, тому розповім про наші. Місто коло озера називалося Тихий Притулок. І не даремно. Там здавали кімнати для ночівлі, ніби зовсім