Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— От дєткі… такі… такі, как етот будущий імперіаліст, довелі отца до смерті! — заверещала вчителька.

«Огого, — подумав я — тут щось не те, що мете… Тутки мені неправоє-водяноє пахне…»

Але, зібравшись міцно у жменю, на всяк випадок я поспішив запевнити учительку:

— Даю вам слово, паніко учителько, я ниськи ще нікого не вбив.

— Як? А ти разве не чув, што умер отєц? — істерично заломила руки Октябріна.

Отут я вже геть розгубився: Герострат… будущий імперіаліст… Огого!.. та ще й помер батько… Як це помер? Вранці, щоправда, у мене з ним, моїм няньком, була невеличка придибенція, так би мовити конфлікт на сімейному грунті.

Звечора няньо наказав себе збудити. Проте, як не намагалась баба Фіскарошка на зорі зігнати його з постелі, він щось мурконів, а далі хропів ще смачніше.

— Почекайте лем, бабо… я ать-два! — запропонував хутко свою поміч.

Тут же зловив мацура, прив’язав до розбитого іграшкового дерев’яного возика. Далі тихо привідчинив двері передньої хати, де спав батько, пустив мацура і щосили смикнув його за хвіст.

Кіт, дико зарепетувавши, немов навіжений, кинувся через усю хату під батькове ліжко, тягнучи за собою гримлячий візок. Ефект виявився вражаючим: через хату наче водномить пролетіла кульова блискавка й рвонула протитанкова граната!

— Гойте, люди, кониць світу! Спасайтеся, хто може! Армагедон! — із цим криком мій сигіняшний батько підлетів із ліжка до стелі. А далі, очумлений, у спідній білизні, перекидуючи у сінях горшки, рвонув на двір. Тут, правда, потрапив одразу в березневу заметіль й потроху оговтався. А коли очуняв повністю, то й вчинив сімейну розборку: так мене немилосердно пригостив кулаками по хребтянці й потилиці, що я зігнувся у підкову.

Особливо дісталося лівому вуху — воно, бідне, одразу надулося, як торомба, і ще й досі пече-пашить, немов гірка мадярська поприга.

«Невже я, осел рогатий і мантафунський, дійсно так налякав нянька, що він, небожатко, доки я дійшов до школи, задер ноги і спустив дух?» — здавили сльози горло, і гарячі росини повисли на віях. Але, як на мою дуплаву голову, тут коїлось щось таки незрозуміле: мій батько — у цьому переконана тільки баба — дуже совісна челядина, але не настільки, аби його кончину так сердешно оплакувала Октябріна Леопольдівна, а поготів мої класні цімборове. Посіяний у душі сумнів мене змусив запротестувати.

— Паніко вчителько, ви штось не те плетете, — мовив із сільською діловитістю я. — Мій отець дома і, думаю, живий і здоровий, як бугай, найся не приказує… О, позирайте… — і я для підтвердження підсунув вчительці ледь не під ніс надуте вухо. — Так ня луснув, злий шелюх, аж ворони мені з носа вилетіли…

Але не встиг договорити, куди полетіли з мого носа ворони, Октябріна, немов гарпія, кинулася в куток, схопила замашну палицю і так вліпила мені — на цей раз по правому вуху, — що не з носа, а уже з очей сипанули величезним роєм джмелі.

— Скотіна! Про какого отца ти мелеш!? Помер наш отець Сталін! — і дужче затряслась в істериці.

«А-а-а-а, но та це друге діло», — подумав полегшено я. Але таки заревів — не за батьком Сталіном, а через свої потовчені вуха.

Проте доля продовжувала зі мною зле жартувати. Тільки-но сів за парту, як тривожно забелемкав шкільний дзвінок. Від класу до класу побігла команда — всім спішно шикуватися в коридорі. За кілька хвилин ми уже стояли: учні з одного боку стіни, педагоги навпроти — біля вікон. Більшість учителів були із місцевих, так звані старорежимні кадри — ще з часів татічка Масарика. По всьому видно, вони, ворожі імперіалісти, не вельми переймалися кончиною великого батька. Їм, бачилося, один хрін, хто тепер відкинув копита — нянько Сталін, принц Фердинанд, чи дідько лисий — аби лиш ніхто не заважав працювати й не морочив голови. А ось молодими педагогами направду теліпало: стояли опухлі від сліз і весь час сморкалися у носовички. Виступив директор школи, доброволець-фронтовик Іван Штрімфля. Не збагну і досі — чи від незмірного хвилювання, а чи від непомірної дози горілки, спожитої від безмежного горя, директор пройшов скоком-боком по Європі, безбожно потовк Америку, надавав копанця недобитим фашистським прихвостням, до яких, звісно, я одразу подумки зарахував і себе… Далі директор ще з півгодини лякав недобитих буржуїв колективізацією, індустріалізацією, і нарешті, трагічно вигукнув:

— А тепер, дітки, страшна новина — помер наш великий вождь, батько всіх батьків, дітей і народів, товариш Сталін!

І тут я зааплодував! Звикнувши, що оратора конче вітають, а ще більше від радості, що наш контужений директор врешті закінчив свою пустопорожню теліпанину, я зааплодував, хоч й інстинктивно, але щиро, від душі! Всі діти за інерцією враз підтримали мене гучними оплесками…

Одні вчителі падали без пам’яті, інші — сивіли, а старорежимні, почісуючи тім’я, тихенько чкурнули на двір — і по домівках…

У веремії, що вчинилася у ті дні довкола смерті Сталіна, інцидент у нашій школі якимось дивом не набув розголосу, хоча без жертв не обійшлося. Бідна Октябріна Леопольдівна із сердечним нападком була доставлена у лікарню, а по якомусь часі стала пацієнткою знаменитої Берегівської психічки. На контуженого Івана Штрімфлю після того напала дивна манія: усім божиться, що Гітлера переміг він особисто — не требало і помочі руських. А нянько Сталін, за словами Штрімфлі, зовсім і