Читати книгу - "Трохи пітьми"

Скидаю вогкі шкарпетки і походжаю по мокрій траві. Поки роса приводить мене до тями, намацую м'яту пачку папірос і на автоматі закурюю. Мимоволі пригадується, ніби щойно я пережив доволі сильний стан дискомфорту, навіть паніку, але думки якісь настільки незвичні, що я просто дозволяю увазі прослизати між речами, як прирученій змії.

Небо у сріблястій імлі – виглядає на погоду.

Сідаю біля вчорашнього багаття. Попіл ще випромінює тепло. Кладу пару сухих і не надто тонких патиків.

За якийсь час дрова починають диміти.

Сонце вже піднялося, але гора заступає його. Верхівки крон із густо-зелених змінюються на золото.

Докладаю ще пару гілляк на вогонь. Треба б заварити чаю. Дим тягнеться просто угору.

Намети всі сплять. Далеко знизу чути дзеленькання й голос, мене облягають ілюзії: раз видається, наче звуки далеко внизу, а раз – наче прямо під вухом.

Хвилин за двадцять із долини з'являються вівці та чабан. За чабаном біжить дрібний песик, безпородний, але із зухвало закрученим хвостом.

Поки нема спеки, вирішую полізти на гору. Взуваюся й вирушаю у східному напрямку – догори, по схилу хребта.

Коли повертаюся, сонце вже припікає. Місце, де я поставив намет, тінисте ввечері, що не дуже добре, але просто на сонці із самого ранку, що теж, певна річ, не завжди комфортно. Вже від світанку в наметі просто неможливо: повітря всередині жахливо прогрівається, душно і масний піт липне до тіла.

Здалеку бачу Віку. Вона сидить біля вогню з коматозним виразом на обличчі. Підходжу ближче.

Віка помічає мене.

– Приві-і-і-іт, – тягне вона. – А я щойно вста-а-ала.

Я радий за неї. Добре, що ми вчора не трахалися. Прокинувся – а ніхто нікому нічого не винен. Легко як!

Віка вже поставила казанок із водою на вогонь. Вода парує, скоро поп'ємо чогось тепленького. Знову роззуваюся – так приємно босяка. На Шипоті це тенденційно – ходити босим. Битого скла немає, гадюки не показуються. Час від часу шипотські босяки навіть організовують акцію масового обосячення. За день до того вони ходять від стійбища до стійбища і на повному серйозі повідомляють про те, що завтра відбудеться спалення взуття. Всі сміються, відгукуються жартами, а на другий день не можуть знайти своїх залишених без нагляду шкарбанів. Бо босяки влаштували наліт, згребли все взуття в купу і спалили на великому багатті.

Мені мої шкари, та й решта речей, можуть ще пригодитися, тому я не забуваю пильнувати, чи не залишив часом щось життєво необхідне отак без ока. Хоча всього не встережеш. Може, цього року будуть палити намети? Акція «Сон просто неба».

– Ти злишся на мене? – питає Віка.

– З чого б це?

– Мовчиш, не говориш нічого.

– Е-е-е-е там, – махаю рукою. – Не звертай уваги. Зранку я небалакучий.

І посміхаюся так страшно, що Віка від щастя кидається мені на шию.

– Но-но! Небалакучий, але дратівливий, – кажу, відпихаючи її. – На тебе не злюся, але якщо будеш дражнитися, можу цапнути за ногу. Одного вже покусав, потім ходив, плакав, як маленький.

Віка відсовується на метр, витягує з нагрудної кишені сорочки цигарку і припалює від вуглини.

Пішла ненав'язлива розмова. Мабуть, Віка теж відчула, що ніхто нікому нічого не винен. Вона знову приготувала нам по каві. Властиво, з розчинної кави виходить хіба кавовий напій, але претензії на природі – це пусте.

– Маєш цукор? – питає Віка.

Ні, не маю ні цукру, ні цукатів, ані кренделиків до чаю. Віка задумується.

– Треба зараз піти до тернопільських. У тих там всякого добра навалом. Заодно й поснідаємо. Там у них гітарка є, пограємо. Ти вмієш на гітарі грати?

– Ні, а ти?

– Трохи вмію. – Віка вдає, наче б'є по струнах і реве: – «3-закуріла дєвачка-а-а! І зас-снула п'яная-а-а-а!»

– Круто, – гмикаю я. – Заграєш її мені повністю, добре?

Допивши каву, відчуваю, як у горлі, мов гіркий лотос, розпускається кавовий присмак. Віка стискає зубами цигарку і захоплено вдає, буцім грає на гітарі. Волосся скаче по її вовчому обличчю. З жахом усвідомлюю, що біля мене справді сидить вовк у людській подобі, а в його лапах блищить на сонці стара гітара. Ой.

– Слухай, – витягую себе назовні, і знову бачу Віку. – А це ж сьогодні відкриття? Так?

– Та! Сьогодні Івана Купала. Буде великий вогонь, всі будуть на гітарах грати, співати будуть!… Ми минулого року з Вітасом на відкриття не попали, нас в електричці мєнти хапанули.

– А це чого?

– Та… Вітас кумарився, приставав до пасажирів. Але ми потім доїхали сюда на попутках. Розказують, дуже весело було, якісь придурки навіть кетамін привезли.

– Он як… Ну гаразд. Ідемо до тернопільських.

Я ховаю черевики до намету (мало що), й удвох набосяка збігаємо вниз.

Скоро переходимо на крок. Віка чогось корчить міни, зітхає. Мовби під імпульсом (а насправді після чималих вагань), вона озивається:

– От ми йдемо зараз до тернопільських, та?

– Ну, напевне…

– То ти знаєш, ти так дуже близько до мене не сідай… Ну, і роби вигляд, ніби ми не дуже знайомі.

Роблю натомість вигляд радше здивований.

– Ну, розумієш, там є один хлопчик, Роберто. Ну, ти його зразу впізнаєш. Він такий русявий, загорілий. З волоссям довгим, от десь по цих, – Віка проводить долонею по середині плеча. – На ельфа похожий. І він мені зразу чогось сподобався дуже. Ну і ми з ним трохи там говорили, про любов там, про всяке. А як він тебе побачить, злякається і не буде на мене навіть дивитися. Буде думати, шо я з тобою чортзна-шо витворяла.

– А те, шо ти в моєму наметі спала, це тебе не компрометує?

– Не сильно, – каже Віка невпевнено. – Головне, ти не дуже… мммм… не дуже на мене дивися. Ніби ти тут ні при чому.

– Добре. Буду тихо, як суслик.

– Але ти не ображаєшся?

– Боже упаси.

Тернопільські тільки починають чухатися.

Заглядаю до крайнього намету. Там, по-турецьки склавши ноги, сидить Мукта. Тулуб оголений, крізь діри в джинсах стирчать його волохаті коліна. Поруч лежить наге тіло молодої панни, ледь прикрите матер'яним спальником. В наметі пахне жіночим: гострим і лоскотним. Мукта осоловілим поглядом дивиться мені кудись на підборіддя. Рот в нього трохи роззявлений, окуляри накребень.

– Ге-ге-е-е, – впізнає. – Так це, блядь, лорд Кабель