Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

Сашко не запитував нічого. Він, широко розплющивши очі, дивився то на генератор, то на Олд-Боя. Богдан, довгий і незграбніш, був схожий на знак запитання. А тим часом Олд-Бой повертав далі й далі рукоятку контура настроювання, від чого шипіння генератора ставало вищим і вищим.

— Ой! — скрикнула Люка. Серед тиші виразно почулося шкварчання м’яса, що лежало на столі під генератором. Так, чотири шматки поступово втрачали червоний колір, вони підсмажувалися мов на плитці. Кімната сповнилася смачним запахом, таким смачним, що в Богдана повільно ворухнулися щелепи. Він крадькома запитливо глянув на Сашка і Люку і заспокоївся: вони теж ковтали слину. Та в цьому не було й нічого дивного, адже ніхто сьогодні ще не встиг поснідати.

Олд-Бой теж проковтнув слину.

— Мабуть, треба трошки посолити, — задумливо сказав він. — Богдане, давай солі!

Але той не встиг ще подати консервну бляшанку, що служила за сільницю, як Люка стривожено поскаржилася:

— Ой, Петре Микитовичу, зі мною щось не гаразд!

— Що таке, Люко? — стурбовано спитав Олд-Бой, приглядаючись до дівчини.

— Не знаю… здається, у мене всередині все якось вібрує… — Дівчина приклала руку до грудей, в її очах з’явився вираз страху. — І мені раптом стало дуже боязко, Петре Микитовичу… Що це таке?

— І в мене теж таке враження, наче всередині щось тремтить, — подав голос Сашко. — Слухай, Петре, може, ти надав надто великої потужності твоєму генераторові?

— А мені здається, що все це від стукотіння вашого компресора, Петре Микитовичу. Вимкніть його… слово честі, я краще піду… мені страшно!

Олд-Бой заклопотано поглядав то на Люку, то на Сашка. Потім його зір спинився на Богдані.

— А ти як? Ну, кажи!

Богдан махнув руками, наче жердинами:

— Якось і з-зі мною… не гаразд, — промимрив він ніяково. І тоді Олд-Бой рвучко ляснув себе по лобі.

— Розумію! Розумію, в чому тут річ! Одну хвилинку, уан мініт!

Він кількома рухами вимкнув усю установку. Стало тихо, зникли фіолетові іскри, що перед тим безнастанно пливли біля генератора, спинився розмірений стукіт компресора. Люка відразу полегшено зітхнула:

— Бачите, я ж казала! Зразу стало спокійніше без стукотіння. І вщухла ця неприємна вібрація…

— І вже не боязко, Люко? — дивлячись їй просто в очі, запитав Олд-Бой.

— Ні, Петре Микитовичу, то, мабуть, так впливав ваш компресор, — навіть усміхнулася дівчина.

— Так, так! — Олд-Бой уже старанно маніпулював біля полиць, де він за звичкою старого радіоаматора складав різні немовби й непотрібні речі незрозумілого призначення. Вийняв кілька шматків пористої гуми, — чи, може, то була пластмаса, і пробубонів: — Здається, це те, що треба. Ану, допомагай, хлопче, ти ж мій асистент! — звернувся він до Богдана.

Разом з ним Олд-Бой швидко приладнав ці шматки пористої гуми до боків інфразвукової сирени так, що вони майже щільно закривали їх, лишаючи тільки вихід сирени перед встановленим біля неї мікрофоном. Поглядом знавця він оглянув свою роботу й підморгнув Богданові:

— Бач, що сталося через мою необачність? І думав уночі зробити добру звукоізоляцію, а потім геть забув…

— Звукоізоляцію? — здивовано протягнув Сашко. — Але ж тут ніяких звуків не чути, крім стукотіння компресора.

— Можливо, можливо, — процідив крізь зуби Олд-Бой. Він знову підійшов до рубильників і поступово ввімкнув установку, покосившись перед тим на Люку. Як і передбачав Олд-Бой, фіолетові іскри почали зриватися над головною лампою генератора, мирно клацав компресор — і все було гаразд.

— Як, Люко? — спитав Олд-Бой.

— Ніби… ніби все гаразд, — відповіла дівчина. — Хоч десь усередині щось немов і неспокійно, але…

— Сашко?

— Ти чародій, Петре! Тільки при чому тут звукоізоляцію?

— Богдан? — Олд-Бой, мабуть, вважав зайвим відповідати на повторне запитання Сашка.

— Ц-цілком добре!

— Тоді готуватимемо їжу далі, — повеселішав Олд-Бой. — Тим більше, що й картопля вже починає смажитися.

Нарізана рівними квадратиками картопля, що лежала поруч з м’ясом, так само почала шкварчати й підстрибувати. Вона помітно ставала з білої світло-жовтою, а потім приємно золотавою.

— Та що це таке, нарешті, — ступив крок уперед Сашко, — лабораторія це чи якась таємнича кухня? Петре, може, ти газ підвів під стіл?..

Олд-Бой спокійно, легким невимушеним рухом узяв з консервної бляшанки щіпку солі, недбало, мов справдешній кухар, посолив м’ясо й картоплю — і знову презирливо промовчав, склавши після того руки на грудях як переможець.

— Наполеон, їй-бо! — пирхнув Сашко. Він хотів додати ще щось, але в розмову втрутилася Люка:

— Ні, тут щось не те. Мармур холодний. Дивись, і м’ясо, і картопля підсмажуються наче зсередини!

Дівчина не помилилася. Лише там, де до нього доторкалося м’ясо чи картопля, — мармур на столі трохи нагрівався. Виходило, що таємниче джерело тепла містилося десь усередині шматків м’яса, всередині кожного шматочка картоплі… Це було неймовірно, але було саме так! Навіть Богдан заклопотано мовчав, здивовано поглядаючи на стіл: такого казкового видовища не доводилося досі бачити навіть досвідченому бувалому харчовику!

Проте м’ясо і картопля підсмажувались, хоч і всупереч здоровому глуздові.

Олд-Бой ще раз ковтнув слину й авторитетно зауважив:

— Думаю, що вже готове. Як на мене, то я не люблю пересмаженого м’яса. Досить, хлопці, мій антрекот має надто привабливий вигляд!

— Але я т-тобі кажу, що ц-цей шматок дуже жилавий, — усумнився Богдан. — Його не вгризеш.

— Ти так вважаєш? — саркастично зауважив Олд-Бой. — Любий харчосмаче, ти не досить обізнаний з методами високочастотного інфразвукового готування їжі!

Люка скоса глянула на Сашка: що то за дивні терміни? Але Олд-Бой уже швидко відсунув м’ясо і картоплю, що й далі шкварчали, мов набравши тепла ще на півгодини. Він вимкнув генератор і, не звертаючи уваги на здивування товаришів, розклав їжу на чотири нерівні частини — дві більші й дві менші. Перші дві він поставив перед собою і Богданом:

— Це — наше, харчосмаче. Ми заробили це важкою працею. А отим двом…

Дві менші Олд-Бой призначив для Люки й Сашка.

— Цим вистачить покуштувати. Хай менше гуляють… Ану, Богдане, скуштуй антрекотика з картоплею! Кажеш — жилаве, не вгризеш?

М’ясо було справді чудове. Соковите, м’яке, наче приготоване на рожні, воно просто тануло в роті. А картопля — розсипчаста, запашна, — це був не гарнір, а справжня насолода! Богдан, напхавши повен рот картоплі, мовив:

— Т-ти знаєш… м-мені здається, що я помилився… і взяв для опромінювання… н-не якийсь жилавий шматок м’яса, а найкращу, високоякісну вирізку! І т-ти зробив… н-не антрекот, а чудовий, як пух, б-біфштекс! Як вам з-здається, Люко?

Дівчина мовчки кивнула головою: що казати, коли й справді страва була бездоганна. А Сашко, покінчивши з м’ясом і картоплею, захоплено сказав Олд-Боєві, з обличчя