Читати книгу - "Ловець орлів"

— Ну, що ж, — мовив Насітіма, — усі знають, що я завжди прагнув жити з Тетею дружно. Та більше я ніколи не покличу його на полювання.

Кутова давав лад загоничам, тому він не вбив жодного звіра. Ми та інші мисливці віддали йому частину своєї здобичі, а Чоромані я подарував шкуру лося. Вона зраділа і призналася, що давно мріяла про такий подарунок. Вона вичинить її і пошиє собі гарні мокасини, а з того шматка, який зостанеться, вимудрує щось для мене.

Через кілька днів, коли вона вимочувала шкуру у відварі дубової кори, до неї підійшов Огота і спитав, хто їй подарував шкуру лося. Почувши відповідь Чоромани, він побілів од злості.

— Викинь її негайно! — закричав він. — Як ти смієш брати подарунки від собаки-наваха! Бережися, бо накличеш на себе якусь біду! Віддай мені шкуру, я спалю її.

— Він не собака! Він був навахом, тепер став тева, — відказала дівчина. — І хорошим мисливцем! Він славний, добрий. Я вичиню цю шкуру, зроблю її м’якою, білою і пошию мокасини.

— Ні, я не дозволю тобі цього! — зарепетував Огота.

Я стояв на даху перед нашим будинком і чув цю розмову. Оготині слова так мені дошкулили, що я не втерпів і крикнув:

— Як ти смієш відбирати шкуру, коли сам не можеш нічого дати взамін дівчині! Адже ти досі не вбив жодного звіра!

— Ха-ха! Я стріляю краще за тебе!

— Доведи! Кутова запевняє, що бачив на полюванні великого ведмедя з довгими пазурами. Зараз він на просіці поїдає рештки убитих тварин. Знайти його не важко. Піди на просіку і вбий ведмедя! Якщо ти не вб’єш, піду я. Якщо я не вб’ю, ти спробуєш ще раз. Так по черзі вистежуватимемо ведмедя. А коли один із нас уб’є його, тоді ми й знатимемо, хто краще стріляє.

— Ха! Ніби щось путнє ти говориш, але, здається, замишляєш якусь підлоту. Ні, з навахами нам не по дорозі. Я відмовляюся йти на полювання, — випалив Огота.

За спиною в нього пролунав голос:

— Ти повинен прийняти його виклик, а ми потурбуємося про все інше. Такі випробування ми залюбки вітаємо — вони виховують із наших юнаків сміливих воїнів.

Огота оглянувся й побачив Касика Літа, з ним стояло ще кілька чоловіків. Усі з цікавістю дослухалися до розмови. Огота подивився на них і не промовив ні слова.

— Якщо ти відмовляєшся, виходить, боїшся йти на ведмедя. Кепські справи. Наші юнаки виростають боягузами і слабаками. Сумна доля чекає наше пуебло, — похмуро мовив старий касик.

— Я не боюся, — обізвався Огота. — Мені здається, цей навах замишляє щось лихе, ось чому я не прийняв його виклику.

— Нехай тебе це не обходить. Ми потурбуємося, щоб усе було чесно. Кажи, приймаєш виклик?

— Так.

— Гаразд. Сьогодні ввечері твій батько, Насітіма та інші зберуться в мене, і ми разом вирішимо, як провести полювання на ведмедя.

Сказавши це, Касик Літа пішов собі. Розійшлися, збуджено розмовляючи, інші слухачі.

Огота повернувся, люто зиркнув на мене і залишив наш майдан.

Чоромана, закинувши лосячу шкуру за спину, збігла драбиною до нас на дах і підійшла до мене.

— Ти на нього розсердився. Не слід було викликати його на таке ризиковане змагання. Пазуристі — найстрашніші звірі. Я не пригадую, щоб хтось із воїнів приніс коли-небудь у пуебло шкуру такого ведмедя.

Я знав не гірше, ніж вона, яким небезпечним стає пазуристий, коли його поранити. В лісах Сан-Хуан і в горах Апачів загинуло чимало мисливців-навахів. Мене вже обіймав страх, я кляв себе за нерозважливий крок. Але я нізащо не признався б Чоромані, що боюся ведмедя з довгими кігтями.

— Не переживай. Я вб’ю того ведмедя і повернуся цілий та здоровий, — похвалився я.

Від моїх слів вона аж на лиці перемінилася — злякалася за мене ще дужче.

Тільки зараз я оцінив її доброту і збагнув, що дуже її люблю, що вона для мене — найдорожча людина в світі! І саме тепер, можливо, я незабаром помру і розлучуся з нею навіки. А все через мої нерозважливі слова! Та чи любить мене дівчина?

— Чоромано, — вигукнув я. — Я мрію стати твоїм чоловіком. Не зараз, а через кілька років, коли ми обоє підростемо.

Вона вхопила мене за руку, очі в неї враз засяяли.

— Так, я хочу тільки тебе, — вигукнула вона, — і нікого іншого! О, як я довго чекала, щоб ти признався мені в цьому!

Та ось на дах піднялася Келемана, за нею Насітіма і Самотній Шпиль. Ідучи з поля, вони дізналися, що я кинув виклик Оготі. Ще й не вилізши на дах, Келемана почала сварити мене, кричала, що не пустить на полювання. Потім повернулася до чоловіка й заходилася благати його, щоб він заборонив мені йти на ведмедя. Насітіма ніжно пригорнув її і мовив:

— Виклик кинуто і прийнято. Сам Касик Літа схвалив його. Мені ж лишається тільки допомагати нашому хлопцеві усім, чим я можу.

— О, надто пізно! Надто пізно! Коли б я була тут, я змусила б його замовкнути! Я затулила б йому рота, — приказувала Келемана, схлипуючи, потім пішла до кімнати.

Чоромана майнула слідом і стала її втішати.

Я сказав Насітімі, що Касик Літа хоче обговорити умови полювання і запрошує його, Насітіму, і батька Оготи.

— Не маю сумніву, що Тетя наполягатиме на рушницях, — заговорив Насітіма.

— Чудово! Рушниця краще, ніж лук. Я візьму твою.

— Ні, ні! — вигукнув батько. — Щоб зарядити рушницю, треба багато часу, стільки, що встигнеш випустити чотири-п’ять стріл. Крім того, отвір, який робить куля, дуже швидко закривається, крові витікає мало — і звірина вмирає поволі. А від стріли рана більша й не закривається, тварина сходить кров’ю, швидко втрачає силу і падає. Ні, полювати тільки без рушниць! Я наполягатиму на луках і стрілах. Або лук і стріли, або ніякого полювання!

— Як скажеш. Тобі краще знати, — мовив я.

Келемана, сумна й заплакана, зготувала нам вечерю і, взявши молитовну паличку, пішла до святилища за село. Коли ми поїли, Насітіма звелів моєму братові розвести вогонь. Потрусивши священного борошна на багаття, він закурив обрядову самокрутку, мовчки молячись до Тих, Що Нагорі.

Нарешті прибув посланець від Касика Літа. Виходячи з кімнати, Насітіма обернувся і сказав:

— Або рада Патуабу схвалить мої умови, або полювання не відбудеться!

Коли повернулась Келемана, прийшли Чоромана з матір’ю, але всі ми були засмучені, стурбовані. Мовчки чекали, коли повернеться Насітіма. Він повернувся пізно, разом із ним прийшов Кутова. Обидва похмуро всміхалися.

— Нам довелось посперечатися