Читати книгу - "Роман про добру людину"

викликаєте, однак, слухаючи вас, я ладен умерти. Мені здається, власне, навіть не здається, а я знаю, то мені здавалося, як я щойно почав говорити, а тепер я вже зовсім певний, — цієї миті я здолаю довершити найбільший подвиг, найбільше геройство, найбільше випробування, зараз я справді все можу, таке світло б'є мені з середини, така радість, хоч я лише непутящий таборовий п'яничка, і ніколи ніхто не мав з мене жодної користи. Проте ви робите мене великим, яким я себе ніколи не зважився б помислити. Я вам віддаю себе повністю в руки, веліть, наказуйте, я все виконаю для вас, це так легко! Я ще в житті не почував себе, як оце з вами! Як ви мене переінакшили! Мені аж самому дивно, що я не лише говорю, а й відчуваю саме так, як говорю, наче не мій язик рухається, а сама душа без слів двиготить перед вами, а слова то вже тільки, як дим від полум'я. У нас колись розповідали, ніби подібне чинили характерники, надихаючи простих, навіть кволих і полохливих людей на найвідважніші, найшляхетніші вчинки, слава про які й досі гримить у піснях, та я ніколи не припускав, аби ви, пане професоре, вибрали для такого невміщального чуда мою недостойну особу.

— Чи ж спроможна людина переінакшити іншу?

— Видно спроможна, бо саме це ви й зробили!

— Усе, що людина відкриває в собі, в ній самій і містилося.

— Алеж у мене й натяку на щось подібне не було! Їйбогу, я ж себе знаю!

— Хіба людина до кінця себе знає?

— Про мене — це залежить виключно від настрою. Трапляється настрій, коли людина себе дощенту знає, ну просто, як на звіті перед Всевишнім, а тоді надходить хмарина на душу, й те знання замулюється, та коли про нього не думати, воно згодом само собою знову вияснюється. Справді!

І Стецько аж розвів руки, аби показати, наскільки це справді — справді, наче професор Кава крізь грудну клітку міг пересвідчитися, що саме така ясність і виповнювала тепер Стецька, розв'язавши йому — може навіть трошки забагато, але хто ж утримався б на його місці в благопристойних рамках, коли людині не сила стриматися? — язик.

Звичайно, не виключене, що професор Кава й дійсно не лише відзначався хистом заглядати співбесідникові до найпотаємніших закутин грудної клітки, а й, за допомогою знань — сказано вчений! — як у давнину альхеміки й чорнокнижники, — хоч він сам напевно належав до білокнижників (по якому хто боці — не заховати, воно одразу ж виходить на поверхню!), вмів бачити далеко наперед те, що непримітним людям, на зразок Стецька, ввижалося майже неприступним, однак він не скористався своєю провидющістю, даючи Стецькові виговоритися, бо як людина говорить, то вона, ймовірно, просто не годна мовчати, і Стецько виговорювався за все життя, як зроду з ним не приключалося, бо хто зна, чи колись ще доведеться сидіти в товаристві професора Кави та ще й у настрої, коли людина з усім світом єднається радістю, перетворена й очищена, як на Великдень?

— Пане професоре, зрадьте, яким робом ви на інших впливаєте? — час від часу повторював Стецько й, очікуючи відповіді, вів далі свою балаканину.

— Стецьку Ступалко, — обізвався нарешті професор Кава, слухаючи запитання, а може, й не слухаючи, тільки не показуючи вигляду, щоб оберегти Стецька від зайвих ускладнень, які негайно викликала б його справжня відповідь — так бодай згодом Стецько пояснював сам собі, дивуючися, чому професор Кава на всі його запитання відповідав, а на це — ні, — сьогодні в таборі вбивають добру людину, і ви мусите її врятувати. Як — я ще не уявляю, це від вас залежатиме. Проте її конче треба врятувати, бо інакше не варто стане жити на світі, залишаться самі тварюки, що відбігли людської подоби. Серце, розум обернуться на смердяче баговиння, що вкриє всю плянету, без жодного спалаху добра. Тому я запросив вас до себе, хоч незалежно від будь-яких обставин чи доручень, я завжди вас радо бачу, оскільки ви без фальшу.

— Ой лишенько! — забідкався Стецько, чуючи, як йому від слів професора Кави опускається в груди крижаний стовп. Через це ви й казали про настрій, коли людина не годна дихати?

— Через це й через інше. Те, що спонукує людину щось виснувати, — нехай найпростіше — ніколи не те, з чого воно висновується.

— Чекайте, чекайте, це мені зовсім забило памороки. Так я нічого не втямлю!

— Ви покликані ще сьогодні врятувати людину.

— Такий невдаха, як я?

— Людина завжди така, якою вона себе захоче уявити.

— Ви знову дивно говорите. Однак я ладен докласти всіх зусиль, аби ту людину врятувати, тільки де ж вона і як я її пізнаю?

— Побачивши, ви її одразу пізнаєте, і мої пояснення — зайві, бо сьогодні може бути завтра або й учора.

— Цього я вже справді не доберу, — підніс руку до очей Стецько, щоб краще розгледіти професора Каву, який раптом розчленувався на два професори Кави — один із них, рухливіший, почав блискавично віддалятися від Стецька, зменшившися до квасолини, а другий, повільніший, спухши горою, приліг на клунки поруч чи, властиво, присів, ніби збираючись упасти, й зосереджено споглядав себе здрібнілого, що кишкою видовжив куток горища у безвість, аж Стецькові заболіли м'язи на плечах вдивлятися в далечінь, звідки перший професор Кава, вже з мачину ростом, пояснював те, що Стецькові здалося незбагненним, лише віддаль заважала, і Стецько й далі нічого не второпував, хоч і як старався.

— На все свій час! — потішив його другий, великий професор Кава, стежачи за собою, малим і вертким, далеко в кутку горища, мав на іншому кінці світу, і, остаточно пересвідчившись, що Стецько справді не схоплює слів його мікроскопічного двійника, глибоко зідхнув.

І від того, що великий професор Кава зідхнув, маленького професора Каву вихорем наблизило до великого, і вони зі скрипом з'єдналися в одне, прибравши подобу звичайного професора Кави, не великого й не малого, який знову почав співати чи, радше, читати свої гімни нової релігії.

І знову Стецька пройняло дивне відчуття, хоч і відмінне від попереднього. Він побачив, тобто не зовсім побачив, а наче і побачив, і не побачив, і все ж бачення щільно заповнило всі клітини мозку, як професор Кава навіть не читає, а совгає в повітрі на плинних кількаповерхових печах, що віялом розходяться на всі боки, велетенськими сковородами, на яких він на лету перевертає власну розповідь чи спів, аж вона репається, мов підсмажена кукурудза, забарвлюючи жовтим пилком предмети, і від того міняється