Читати книгу - "Вічник"

«Палиця, – подумав я. – Нею владати ще якось зможу».

Зрізав акацієву гілку і нагостро затесав її. Акація твердіша за дуб. Ми з дідом кололи з неї стовпці для винниці. Гострий кінець обпалювали на вогні і заганяли в землю – такий кілок міг тридцять років у землі стояти, не гнив. З акацієвою острогою пішов я до ріки. З бережка одразу втямив їх – перлово-жовтих, укоханих пстругів.

Вони аж роїлися в бистрині, блискаючи, як бритвами, поцяткованими боками. Цісарська риба!

Величезна брила перегачувала річище наполовину. Збоку вир, глядаючи собі друге русло, намив заводь, та брилу так і не обійшов. Рибу, міркував я, треба гнати в сю заплаву і бити кілком. Увійшовши в ріку, я з диким гоготом зашлюпкав долі течією. Рибини стрімкими борознами спороли гладінь, метнулися врозтіч. Котрісь устигли прослизнути в перешийок коло загати, та більший рій я загнав на піщану заплавину. Вони твердо билися мені об ноги, трепетали, як рідке срібло, а я гатив острогою в се живе кипіння і не поціляв. Рибини втікали, все менше їх лишалося в западні. Тоді я пожбурив палицю і сам шлюпнувся в воду. Розкинувши руки, гейби широкою вершею, загрібав я остачу рибок на пологий бережок. Риби гупалися мені в груди, ляскали хвостами по щоках, сліпили, але я сунув з останньої сили вперед. Я готовий був зубами хапати здобичину, аби лишень щось уполювати. Одна-єдина рибина, як моя долоня, з перестраху вихопилася на рінь – і я з радісним ревом упав на неї, притис грудьми. І довго й умиротворено прислухався, що то б'ється – риба чи моє серце...

Тепер не згадаю, чи здер я луску, чи відтяв рибині голову, чи пхав її в жаровиння, – зате смак той пам'ятаю й нині – смак тяжкою працею добутої поживи. Смак тілесної перемоги.

(З того дня риба стане любимою моєю їжею на все життя. Бо се не просто їжа, а – ліки. Узвичаєна рибна трапеза вмудрює молодого і відмоложує старого.

Солодкі мої, їжте те, що належить їсти людині, а не свині. Свиня їсть усе підряд і без міри. Тому навіть очі в неї заплилі жиром. А ви їсте її і хочете після цього виглядати інакше?!

А гляньте на молоде теля, що гарцює на зеленому лужку. Чи не кращий вибір, якщо говорити про м'ясо?!

Або зрівняйте жирну качку, що ледве суне, і молодого когутика, що літає двором. Чи рибу, що стрілою пронизує студену воду... То який вибір підказує вам розум?!

Ще раз кажу: чоловік виглядає на те, що їсть. Вибирайте.

Для давнього грека після денних трудів ласою гостиною був хліб, сир і вино навпіл з водою. Римський легіонер ішов у січу після жмені запареного зерна, жмені фініків і кварти вина. Колись селянин косив цілий день з мискою гречки, кусником сала і товканчиком молока... А що і скільки їдять нині, та ще й часто без будь-якої фізичної потуги?!

Після сорока літ (а ліпше ще раніше) варто забути назавжди про таку їжу: солодка випічка (крім вівсяної), масло, свинячий смалець, маргарин, ковбаси, сосиски, качка, жирне м'ясо, холодець, какао, майонез, соуси, шоколад, цукерки, морозиво, сметана, вершки, буженина, м'ясні бульйони. Всі ці дорогі витребеньки, витягуючи гроші, ще гірше збуджують апетит, спокушають смак і руйнують, передчасно зістарюють організм. Серце втомлюється від них, гусне кров і мляво працює мозок.

Остерігайтеся масного. Воно не тільки шкідливе, але й підступне. Чим жирніша їжа, тим більше хочеться їсти. Шматок сала чи шоколаду збурює в нас коротку радість. Ось чому нас так вабить така їжа. Але «жирування» небезпечне, як усяке облудне задоволення. Вилийте бульйон через лійку, раз, вдруге, втретє... Якогось разу побачите, що вона забилася від масного осаду. Що ж тоді казати про наші тоненькі судини, які ми бездумно наповнюємо масною кров'ю...)

Змордований ловами і підживлений форелькою, я кріпко заснув. Снилася риба, множество риби, що сама скаче мені в сіті через каміння. І той, майже біблійний, сон не полишав мене увесь день, стояв перед очима. Аж доки на бережку ріки (відтепер мене тягло сюди, як кота) я не узрів його в явині. Якщо вузьку горловину біля брили перегатити камінням, то вийде невисокий водоспад і норовиста риба буде змушена скакати з нього у нижнє плесо. А що як тут натягнути широке плетиво? Мені увижався висячий невід, і руки свербіли братися до діла.

Матеріал для роботи дала мені липа. Знімав кору, дер тугі пасма лика. Се не було для мене чудницею – пастушками ми плели собі з липового й акацієвого лика тайстрини, в які збирали гриби і ягоди. Свіже сире лико дається до роботи, зате всохле стає твердим, як ремінь. Ремесло так захопило мене, що я забув і за голод, і за сон. За два дні сплів чималу сіть, яку ув'язав у коритце, схоже на діточу колисанку. Таку завелику, що й сам міг у неї влягтися. Лишалося загнати в бережки чотири коли і повісити сей кошар над водою. Та про камінну загату, страчений на силі, я боявся й думати...

Але дав Бог новий день, дав і крихту сили. Око – пан, а рука – трудар. Камінець до камінця, тріска до тріски – напластав я коло брили греблю, з якої вода весело чопоніла прямо в мою плетінку. Не встиг скинути на просушку мокру одежу, як почув позад себе хлюпанину – в заманці тріпотіла перша рибина. Моя задумка справдилася: форель – хижа риба, скаче за комашиною на метр з води, біситься, шукає бистрину з перекатами й водограями. І от попалася...

Доки я в гарячому попелі пражив свою здобич, у коші зашубовскав новий улов. Я бігав туди-сюди, пожадливо глитав ніжну плоть, гадав, що не наїмся доста ніколи.

Тоді я ще не знав простої речі: чим довше і ретельніше ти жуєш їжу, тим менше їжі тобі треба, тим поживнішою буде її малість. І коли ти перебуваєш у тілесній роботі, теж менше їси. І коли більше п'єш води. Зате сила прибуває. Сі речі я спізнав загодом. І багато инших. Людині, як птиці чи рибі, треба зовсім мало. Але ми повсякчасно боїмося, що не наситимося. Боїмося, що не наповнимо своє черево. І не боїмося, що душі наші порожні. Очікуємо много від людей і від Бога, а самі не спішимо давати.