Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Як це тобі пояснити?! — промовив Ульріх, — переглянувши заповіт. — Тато хоче, щоб його поховали з орденами, тому що індивідуалістичну теорію держави вважає хибною! Він рекомендує нам універсалістську. Лише завдяки творчому єднанню в державі людина, мовляв, знаходить надособисту мету, доброту й справедливість; сама вона — ніщо, і тому монарх — це духовний символ. Одне слово, людина, вмираючи, має загорнутись у свої ордени, як ото загортають у знамено померлого моряка, перше ніж кинути його в море!

 — Але ж я читала, нібито ордени треба повертати? — спитала Аґата.

 — Спадкоємці повинні повернути ордени до канцелярії імперського управління. Тому тато замовив собі дублікати. Але ті, котрі він купив у ювеліра, мабуть, здавалися йому все ж таки несправжніми, й він хоче, щоб ми замінили їх у нього на грудях перед тим, як закрити віко труни. У цьому ж і вся проблема! Хто знає, може, це — німий протест проти такого припису, і висловити свій протест інакше він не хотів.

 — Але ж доти тут побувають сотні людей, і ми зробити це забудемо! — висловила побоювання Аґата.

 — Ми любесенько можемо зробити це й зараз!

 — Зараз ніколи. Читай далі, він пише там про професора Швунґа. Цей може з’явитися тут з хвилини на хвилину, я ще вчора чекала на нього цілий день!

 — Тоді зробимо це після того, як Швунґ піде.

 — Буде дуже прикро, — сказала Аґата, — якщо ми не виконаємо його бажання.

 — Він про це все одно вже не довідається. Аґата із сумнівом звела на нього очі.

 — Ти певен?

 — О?! — вигукнув Ульріх, засміявшись. — А ти що — не певна?

 — Я не впевнена ні в чому, — відповіла Аґата.

 — Навіть якби в цьому й не було певности, то він однаково ніколи не був нами задоволений!

 — Це правда, — мовила Аґата. — Що ж, тоді зробимо це потім. А поки що скажи мені одну річ, — додала вона. — Ти завжди байдужий до того, про що тебе просять?

Ульріх вагався давати відповідь. «А вона непогано вбирається, — подумав він. — Даремно я потерпав, що вона матиме міщанський вигляд!» Та, позаяк із цими словами був якось пов’язаний увесь вечір напередодні, то Ульріхові хотілося дати сестрі таку відповідь, яка б їй запам’яталася й пішла на користь; він не знав тільки, з чого почати, щоб вона в жодному разі не зрозуміла його хибно, і врешті із зайвим хлоп’яцтвом промовив:

 — Помер не лише батько, мертві й церемонії, пов’язані з його смертю. Мертва його духівниця. Мертві люди, які сюди приходять. Не хочу сказати цим нічого злого. Бачить Бог, треба, мабуть, дякувати тим, хто зміцнює нашу землю. Але все це — вапняк життя, а не його океан!

Ульріх помітив, як нерішуче сестра звела на нього погляд, і збагнув, що він висловлюється незрозуміло.

 — Що для суспільства — чесноти, те для святого — вади, — додав, сміючись, він.

Він трохи поблажливо, трохи грайливо поклав їй на плечі руки — просто через те, що був збентежений. Однак Аґата суворо відступила від нього, не приймаючи такої гри.

 — Ти це сам придумав? — спитала вона.

 — Ні, це сказав один чоловік, якого я люблю.

В її словах було щось від обурення дитини, якій доводиться напружено міркувати, коли вона підбила підсумок Ульріховим відповідям:

 — Виходить, людину, яка звикла бути порядною, ти навряд чи назвеш доброю? А злодія, який уперше вчиняє крадіжку і серце в нього мало не вискакує з грудей, ти назвеш добрим?!

Ці трохи дивні слова Ульріха здивували, й він споважнів.

 — Їй-богу, не знаю, — коротко мовив він. — Бувають, звісно, обставини, коли самому мені досить байдуже, чим це вважати — правильним чи неправильним. Але я не можу вивести тобі правила, яким тут треба керуватися.

Аґата повільно відвела від нього запитливий погляд і повернулася до заповіту.

 — Треба читати далі, тут іще дещо підкреслено! — нагадала вона сама собі.

Старий добродій, перше ніж злягти остаточно, написав кілька листів і в своїй духівниці дав пояснення, про що вони та кому їх відсилати. Особливо жирно небіжчик підкреслив те, що стосувалося професора Швунґа, а професор Швунґ був той самий старий колега, котрий отруїв останній рік у батьковому житті затятою боротьбою за параграф про обмежену осудність — і це після того, як вони ціле життя товаришували. Ульріх відразу згадав добре відомі тривалі суперечки про клопотання й звільнення на волю, про суворість закону й непевність природи, — суперечки, що їх батько перед смертю ще раз в узагальненому вигляді виклав йому, Ульріхові, у листі; в останні дні батько, схоже, тільки те й робив, що намагався розвінчати соціальну школу з її «доносом», цей «вияв пруського духу», до якої приєднався професор Швунґ. Батько саме почав був працювати над брошурою, яка мала називатися «Держава і право, або Послідовність і донос», коли відчув, що сили його покидають, і з гіркотою побачив, що повновладним господарем на бойовищі лишився його супротивник. У врочистих словах, промовляти які здатна тільки близькість смерти й боротьба за священний привілей мати репутацію, батько зобов’язував своїх дітей урятувати працю його життя від тліну, а сина, зокрема, — скористатися зв’язками, які той набув в авторитетних колах завдяки невтомним його, батьковим, напучуванням і остаточно покласти край сподіванням професора Швунґа домогтися своєї мети.

Після того, як людина отаке напише і здійснить свої побажання — чи, радше, запланує їх здійснити, — вона, цілком можливо, відчує потребу пробачити своєму колишньому товаришеві його помилки, викликані ницим марнолюбством. Коли людина зазнає глибоких страждань і за живого ще тіла відчуває, як помалу розходиться по швах її земна оболонка, вона відразу стає схильною просити прощення й прощати; та коли вона знов оклигує, то від усього цього відмовляється, бо у здоровому тілі від природи є щось непримиренне. І того, й другого старий добродій вочевидь зазнав перед смертю, коли у його здоров’ї наставали зміни, і перше видавалося йому, либонь, не менш виправданим, ніж друге. Але для шанованого юриста такий стан нестерпний, і тому залізна логіка підказала йому спосіб висловити свою волю так, щоб потім ніякий внутрішній голос не позбавив її значення волі останньої; він написав вибачливого листа, тільки не підписав його й не поставив