Читати книгу - "Мантра-омана"

Енн Марі (тоді: струнка фарбована білявка на вигляд не більше тридцяти і поглядом «візьми мене, я доступна») зустріла їх в самому лише коротенькому халатику, замість чаю запропонувала пива і пішла (коли вони відмовились) збирати речі на закордон (вона саме розлучилась зі своїм редактором і намилилася до Франції, де на її амурному горизонті майоріло нове заміжжя), щоразу нахиляючись так, що Владів батько не знав, куди очі подіти, а мати спалахувала, як найбагряніша троянда в садку запеклого квітникаря.

Коли батька трохи відпустило, а мати повернула собі звичайний колір обличчя, Енн Марі було пафосно повідомлено, що ти накоїла. Вона полегшено перевела подих і, не відволікаючись від пакування речей, сказала, що її доця уже доросла, а відтак може трахатися хоч зі зграєю диких вурдалаків-песиголовців, не те що з їхнім ідеальним синочком. Бо доросла.

Владові батьки заклякли. Де ж це бачено дозволяти дитині самостійно розпоряджатися своїм життям? Самій обирати друзів? Коханців? Та ще й кохатися з ними? Жах.

Енн Марі Скотт знову нагнулася до речей. І вже коли вони йшли, порадила їм, ніби між іншим, завести собі гарнюнього маленького песика, позаяк, якщо вона правильно зрозуміла, їхній син також уже дорослий. Песика слід залюбити до смерті і в жодному разі не випускати на вулицю, бо там (в цьому вони можуть не сумніватися!) бігає повно хтивих розбещених сук. Чи, може, вони вважають інакше?

Вони відмовилися надавати їй таку інформацію. Зате отримали достеменне уявлення, в кого ти отака вдалася. Шльондра, дочка шльондри. Бо в пристойній родині треба народитися, а коли ти досягаєш успіху сама і при цьому ти, не доведи Господи, жінка, то ти — шльондра.

7

Телефон містично передзвонює.

Хапаєш слухавку:

— Влад?..

— Куди ти, на біса, поділася? Ти знаєш, що в нас тут робиться, на роботі?! — Андрій.

— Іди на хрін, — стомлено повторюєш йому ранкове привітання. — І роботу туди забери.

Андрій розуміє, що НЕ помилився номером. І передзвонює. Знову і знову. Знову і знову. Знову і знову. Оскаженіло кидаєш своїм телефоном об стіну. Він розсипається на безнадійні скельця уламків. Ну й байдуже, однаково там майже не лишилося грошей після закордонного дзвінка до Енн Марі Скотт.

І що ото Андрій собі думає? Що ти кохаєш його? Чи до скону сліпнутимеш над його рукописами? І спатимеш з ним, як безнадійно списана зі шлюбних рахунків вічна коханка, якій не залишається нічого іншого в житті?

Ти зневажливо посміхаєшся, пригадуючи оте спання з Андрієм. Вперше — на раритетно-коштовному столі його кабінету. Далі — в готелях, найманих квартирах, іноді у тебе вдома, іноді — у нього (коли дружина диміла кудись надовго). Словом, де завгодно. І як завгодно. З часом ти таки відучила його від грубого поспіху та постійного озирання через плече (так, наче зараз має зайти дружина і спитати, чим це він отут займається без неї), та гарним коханцем він все одно не став.

У той час як Владові це наче було дано природою. А може, ти просто була до нестями в нього закохана? Бо одяг злітав з тебе щоразу невідомо як, варто було тобі опинитися із Владом наодинці.

З Андрієм все відбувалося інакше. Неспішне, неохоче роздягання (кожен сам собі роздягається), ще й складання того одягу акурат на спинку стільця. Щоб не зім’явся, блядь.

Довгі години у ліжку із Владом летіли, наче одна неймовірна, випалена із життя мить, кілька хвилин зрадницького «перепихону» з Андрієм тривали, як довбана вічність, як покарання, що, здавалось, не скінчиться ніколи…

Ти рвучко підводишся з канапи, струшуючи з очей напівсонну примарливу оману спогадів. Забула? Тепер тобі — нове покарання, бо «коли-небудь ти знову заснеш». Але ти не заснеш. Ти мусиш скласти розклад, який гарантовано не дасть тобі нагло заснути:

1. Щогодини — крижаний душ (дякувати Богу, гарячу воду знову відключили, тож ніщо не введе тебе у спокусу).

2. Щопівгодини — міцна, аж тягуча розчинна кава (куплена втридорога у найближчому кіоску через дорогу — і від того ще більш розчинна).

3. І нарешті щохвилини — тваринний страх смерті (це єдине, що виходило без жодних зусиль та фінансових витрат).

Аби хоч якось розважитись, пробуєш пригадати, коли останній раз їла. Пригадати не можеш. Замовляєш піцу. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Минає ціла вічність, перш ніж (дякуючи неспішному кур’єру-тінейджеру, який теж хоче спатки) вона постає перед твої ясні очі. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Урочисто всідаєшся разом з котом усе те жерти. Котові подобається, а тебе перший же шматочок жене до унітаза. Блювати в принципі нічим, але тут головне — почати, а далі тебе вже нудитиме лише від самої думки, що тебе нудить. Ще і ще. Ще і ще. Все ясно. Якщо ти не помреш від нестачі сну, то до-о-о-овго і пові-і-і-ільно конатимеш від голоду. Бо твій шлунок настільки зсудомлений страхом, що вже нічого не тримає.

Підводишся. Схиляєшся над умивальником. Зазираєш до дзеркала. Проте замість власного відображення бачиш там слово…

СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ

…повторене неймовірну кількість разів, воно велетенськими друкованими літерами без будь-яких розділових знаків зазирає тобі просто в очі…

Тебе знову нудить. Тож третій пункт доводиться тимчасово скасувати. Боятися смерті тепер ти вирішуєш орієнтовно кожні п’ятнадцять хвилин, а не щохвилини, як раніше. Дивним чином це допомагає, тож нарешті ти можеш повернутися на кухню і доїсти те, що лишилося від піци після кота. І тебе не нудить.

Абияк минає ніч. Кава. Холодний душ. Кава. Ти так і не заснула. Кілька разів, щоправда, втрачала свідомість, та кіт щоразу тебе будив, тож Ловець Снів не встигав навіть путньо намалюватися у твоїй уяві. Віддати котові належне — він теж не спав, хоч як ти його не заколисувала, бо не мала наміру брати з собою на дах ще й невинну котячу душу. Але в кота, вочевидь, були з того приводу власні міркування і він уперто не засинав.

Так проминув, здається, ще один день і ще одна ніч. Нестерпно, аж боляче хочеться спати. Кава. Холодний душ. Кава.

А далі — все