Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

Але як вдягнув, то засумнівався: нащо йому женитися? Їм і з мамою вдвох добре. Так і сказав мамі. Мама у відповідь: а як я помру? Ти ж геть безпорадний, ради собі ніяк не даси, кури загребуть.

— Кури? — здивувався Іван і подумав, що не дасться загребти ніяким курям.

— Атож, загребуть, — потвердила мама. — А так матимеш коло себе хоч якусь живу душу. Може ж, я навчу неї якось хазяйнувати. То й тобою командуватиме, потакатиме, бо ти ж без указу й шагу не ступиш.

Іванові стало зновика сумно.

«Світова скорбота», — подумав він.

І на що він вродився такою охвермою?[3] Ліпше було б вирости дубом, чи берізкою, чи навіть будяком. Нихто би діла не мав, ни чіпав, до роботи не силував, рости собі, листя навесні випускай, а як прийде осінь — скидай. Хіба, як виростеш, зріжуть, на дрова чи загорожу, али й то користь — ци хату зігріватимеш, ци чужих курей на город не пускатимеш, не те, що людина після смерті — лежиш на могилках, хіба що раз на рік, на Проводи, хто навідається, та й то зиркнуть раз-два, хреста цьомнуть, а далі біжать, аби швидше випити. Так думав Іван, світова скорбота стояла за його плечима, він стояв серед хати, святково прибраний, блищав, мов нова копійка. І відчув, що роздягатися йому не хочеться, хай вже, все їдно свататися колись доведеться, то чого відкладати під мокре рядно? Чи ще кудись… Іван подумав, але не зміг пригадати, куди відкладають невирішені справи.

Зате спитав маму: а нащо йому женитися? Їм же й так добре удвох. Бо ж іще прийде жінка, хай та ж дурна Тамарка, Тома, в якої не всі вдома, то ще, чого доброго, почне його бити, як ото Линенчиха свого Петра лупить. А він того не витримає, з його хватить, що мама часом б’є. На що мама: та хіба я, анциболоте, так часто вже б’ю, а як десь лупну, то за те, що ти неслушисько такий.

— То Тома та мене не битиме? — спитав Іван.

Не битиме, не битиме — мама. Я її навчу хазяйнувати, борщ тобі варитиме, пратиме, бо як сам лишишся, пропадеш, кури загребуть. А так би хоч хто доглєнув, полюдська дівка чи й вдова, альбо розведьонка, за тебе не піде, а Тамарка, мо’, й згодиться. Якось ви-те удвох проживете далі. Тилько ти зара не ходи, неділі дочекайся.

— Ага, неділі, — сказав Іван. — Як я вже костюма вдягнув.

— То скинеш, — сказала мама.

— Не скину.

— Скинеш, я кажу.

— Мамо, нє…

Так вони довго сперечалися, і мама зрештою перемогла за допомогою кількох штурханців.

У Заточинці вони вирушили в неділю. До того Іван щодня по кілька разів піднімався на горище (на гору, як у них кажуть), діставав портрет Таумі Ремпбелл, дивився, гладив і цілував. Та просив простити йому, що піде свататися до іншої. Катруся казала, що цю дівчину звуть і шоколадною тигрицею, і чорною пантерою. Що то таке пантера, спитав Іван. І Катруся пояснила, що то така велика дика кішка. Дуже небезпечна, підступна й хитра.

«Хіба ти можеш бути хитрою?» — думав Іван, пестячи пальцями карточку.

Але в суботу, вже під вечір, коли він знову піднявся на гору, ще як стояв на драбині, раптом здалося — з-за комина блиснули жовті очі. Потім з’явилася і зникла чорна, ледь видима в сутінках велика чорна котяча мордочка. Почулося незадоволене глухе ричання.

«Пантера!» — ледь не скрикнув Іван.

Заледь не звалився з драбини, добре, що схопився за ляду. Довго вагався, лізти чи не лізти. Подумав навіть — нехай пантера його ліпше з’їсть. Нехай, бо він того заслужив. Али було страшно. Іван знову боязко заглянув на горище. Там ще більше потемніло. І він вирішив — нізащо не полізе.

А назавтра святково вдягнений Іван вирушив разом із матір’ю до сусіднього села свататися. Вони йшли спершу через село, а потім лісовою дорогою. Двоє маленьких людей, якби хто подивився з висоти на ліс, мов дві мурашки повзли тоненькою щілиною між неозорим зеленим килимом соснового поліського лісу. Самотні, нікому не потрібні, крім себе самих. Стара спрацьована жінка й напівідіот, напівгном, який жадібно, мов комаха, що потрапила до незнайомого середовища, намагався щось у цьому світі зрозуміти.

Іван думав про те, чи справді на горищі їхньої хати поселилася пантера. Хай би жила, він носив би їй щось їсти. Тілько ж така звірюка напевне жере багато м’яса.

«Ой, Іване, Іване, думай ліпше про женячку», — сказав собі Іван.

— Чого ти мовчиш, Іване? — спитала мама. — Лучче вже про щось балакай.

— А про що?

— Що ти там, на горі, ховаєш?

— Я? Ховаю?

Іван весь захолов. Мама дізналася? Як? Певно, туди заглядала. Али ж карточку Таумі-пантери він ховає надійно.

— Книжки читаю, — сказав після довгої мовчанки.

— А до вчительки нащо ходиш?

— По-англіцьки вчуся.

— Ти й по-наськи не вельми до пуття вмієш.

Отака у них розмова. Потім сказала мама, що треба тій вчительці хоча б десяток яєць занести. Іван те схвалив і нагнувся та поцілував мамі руку.

— З тебе ж усі сміються. І на училку ту мовби хтось щось наслав, — зітхнула мама. — Отакого бовдура вчити. Господи, нащо? Нащо мені таке наваждєніє в цему житті?

За бовдура Іван аж ніяк не образився. Звик. Бовдур, то й бовдур.

«Той Панащин ідіот», — казала тітка Луциха, в якої Іван ніяк не міг порахувати, кілько курей ходить подвір’ям. Нехай. Іван ішов і думав, що комусь же він на цьому світі має бути потрібен. Хоча би Богові, як не людям. Може ж, Бог з ген отої хмари простягне руку і погладить його по голові. Бо ж мусить Бог когось погладити. А нащо йому гладити тих, кому й так добре?

«Не бійся, Іване, пантеру, — скаже Бог. — Тая звірюка вдень спить».

«Спить? — здивується Іван. — То пантери тотії вдень сплять?»

«Егеж, сплять, а ти не знав?» — посміхнеться Бог.

«Не знав», — признається Іван.

«Еге ж, сплять, — скаже Бог. — А твоя пантера на день вертається в тіло теї чорної дівчини, що на карточці. І тихенько собі спить, хіба що часом вві сні помуркує».

— Помуркує, — мрійливо посміхається Іван.

— Що ти кажеш, Іване?

Овва — він заговорив з Богом уголос. Як же то?

— Ніц я не кажу, мамо, — відповідає Іван, незадоволений, що мама перебила таку цікаву розмову.

Вони йдуть далі. Іванові черевики грузнуть у піску.

— Можна, мамусю, я роззуюся? — Жалібно каже