Читати книгу - "Не вурдалаки"

наздогнав. Ми так захопилися збиранням колосків, що не помітили його. Він був на коні, з батогом у руках. Ми запізно його вгледіли і з криками побігли до лісу. Майже біля лісу він налетів на нас з брудними лайками та по спинах нас батогом, по спинах! Прийшли додому, плачучи. Одяг на спині влип у закривавлені рани. Обмила нас мати, вклала поряд на лавці, обробила рани чистотілом, щоб знову могли йти за колосками. Зібрані колоски товкли в ступі металевим товкачем, який називали ломом. Потім остюки пропалювали на вітрі у дерев’яних ночвах, і вже тоді пекли хліб.

Скільки ж того року у нас, дітей, було роботи! Треба і цвіт акації збирати, і груші-дички з лісу носити та сушити, і колоски збирати. А я ще й на роботу ходила до лісництва збирати соснові шишки та на полі кок-сагиз. А якою була радісною новина, коли сказали, що зернятка жовтої акації будуть приймати за гроші! Назбираємо мішок стручків, потім вдома висушимо, полущимо та бігом несемо здавати.

Восени мені за гарне навчання на урочистій лінійці в школі подарували справжні панчохи. Скільки ж то було радощів! А на Жовтневі свята мені вручили за роботу в колгоспі грамоту ЦК комсомолу. Її вдома повісили у рамочці на стіні.

Взимку знову не стало чого їсти. Пішли чутки, що люди їздять на Західну Україну та міняють там речі на зерно.

– Поїду я на Західну Україну, – сказав одного разу батько, – бо не виживуть діти.

– О Господи! – схлипнула мати.

– Навіщо їхати у таку далечінь? – втрутилася Тьотя. – Піду до міста, можливо, там вдасться щось обміняти.

Ходила вона пішки до міста цілий тиждень, носила на базар речі, мерзла з ними цілий день. Ми чекали її з нетерпінням та надією, але кожного разу вона поверталася з порожніми руками та відводила вбік очі. Напевне, у людей вже не було ані зерна, ані борошна. Дістала мати із скрині ту сукню, що тато їй з війни привіз у подарунок.

– Забирай, – каже татові. – Вона майже нова. Я кілька разів до церкви вдягала, і все.

Тьотя дістала свою хустку, материна сестра свою. Поїхав тато з цими речами на Захід, а ми почали його чекати. І дочекалися! Привіз він тоді півмішка зерна. Яка то була радість!

У радянські часи колгоспники мали право тримати присадибну ділянку площею 0,30 га, незалежно від того, скільки було членів сім’ї, а службовцям давали по 25 соток. Після війни в нашій родині було дев’ятеро людей. І ось на своїй ділянці були грядки з овочами, посаджена картопля та жито на хліб. Колоски жита жали серпами, потім мололи ціпами, а вже зерно мололи на саморобному млині. Хліба завжди не вистачало на дев’ять ротів, тож у тісто додавали терту картоплю. Від цього хліба ставало більше, але він не підходив, був не пухкий, а твердий, як цеглина, до того ж мав дуже неприємний присмак.

Біля нашої хати було лише 25 соток, тому дали нам ще клаптик городу за селом. Від нашої вулиці вів провулок на поле, де був цей город. Його ми називали «біля акаційок», бо над дорогою росли кущі білої акації. З п’яти років я сама ходила туди полоти картоплю. Весь час мені було там лячно. Якось почула, як Тьотя розповідала, що на місці нашого городу була садиба діда Грицька. Жив він усамітнено та тихо. Одного разу блискавка влучила в його хату, вона згоріла разом з господарем. А на тому місці, де на городі ямка, був льох старого. Я почула цю розповідь одним вухом і, коли прийду на город, то все ту ямку оминаю. Боязко, бо можна провалитися в льох, а там обгорілий дід лежить. А одного разу злякалася не на жарт. Йду провулком на город, пісеньку наспівую, аж раптом бачу – стоїть посеред дороги півень… без голови! Я так злякалася, що заверещала та побігла чимдуж додому.

– Там!.. Там!.. – захекана та перелякана, тичу кудись пальцем, а сама не можу слова вимовити.

– Що трапилося?! – кинулася до мене Тьотя.

– Там…

– Тебе хтось зобидив?

– Ні.

– То що ж трапилося? Скажи мені, Марійко! – Тьотя збризнула моє обличчя холодною водою.

– Там півень без голови! – випалила я на одному подиху.

– З відрубаною головою? – допитується Тьотя.

– Ні! Там, на дорозі, стоїть півень, а в нього немає голови!

– Такого не може бути! – посміхнулася Тьотя, зрозумівши, що нічого страшного не трапилося. – Дитинко, тобі привиділося. Заспокойся та йди на город, бо незабаром спека почнеться.

– Не піду! – сказала я. – Я боюся півня без голови.

Пішла Тьотя мене провести. Підходимо до того місця, а там стоїть півень… вже з головою!

– Ось бачиш, – засміялася Тьотя, – є у нього голова, а ти що казала?

– Ти мені не віриш, але у нього не було голови – я бачила на власні очі!

Лише пізніше я побачила у дворі, як кури можуть ховати голови під крило і так стояти на одному місці. Здавалося, що у них насправді нема голови. Чи я, мале дівча, могла знати про таку курячу хитрість? І взагалі, у селі на той час не було навіть радіо, не те, що телевізорів. Газети люди не виписували, бо в основному були або малограмотні, або зовсім неписемні. А ми, діти, вірили у все, про що чули.

Я навчалася в першому класі, коли у нас йшов урок письма. Я щось старанно виводила в зошиті, коли крізь відчинені вікна увірвалися звуки музики, якої я ніколи не чула. Всі учні завмерли, вслухаючись у ті дивні звуки.

– Це грає духовий оркестр, – пояснила нам Надія Іванівна.

А вже за хвилину нам сповістили, що цей день, двадцять першого вересня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, вважається днем визволення нашого села від загарбників, тому всіх учнів відпустили на свято. Ми побігли до сільського клубу, який був збудований перед війною. Там був великий балкон, на якому розмістився оркестр. Ми стояли, зачаровані музикою, бо ніколи подібного не чули, навіть тих музичних інструментів не бачили. На звуки оркестру почали підтягатися люди з усіх кінців села. Потім був мітинг, після нього виступали самодіяльні актори з міста. Я ніколи не забуду це свято – перший день нашої перемоги. Скільки ж то радощів було в очах людей! Радощів і смутку, бо ще тривала війна, всі чоловіки були на фронті, і жінки не знали, чи повернуться вони додому, чи ні.

Що таке смерть ми знали не за чутками, бо зіткнулися з нею ще в