Читати книгу - "Бот"

Директор насуплено затих. Задумався.

— Ми готові щедро заплатити, — додав чоловік у костюмі.

— Ми — це хто? — ляпнув Тимур. Три роки тому, коли йому довірили проект, який «TTP Technologies» вважала несерйозним, замовником виступала «General Genetics», одначе договір підписувався з фізичною особою, цебто де-юре не мав жодного відношення до згаданої компанії. За роботу справно розплачувались, завжди авансом, причому гроші надходили не з США, а з якоїсь латиноамериканської країни (як не напружував пам’ять, Тимур не міг пригадати, з якої).

— Експериментальний центр «NGF Lab», — пролунала відповідь. — Це… хм-м-м… наукова інституція, що проводить дослідження на замовлення різних незалежних фондів та… кгм… приватних осіб. Інвестиції переважно американські та японські.

— «NGF Lab»? — перепитав Дмитро Віталійович.

— Так.

Пузатий скосив очі на край стола, де лежала Оскарова візитна картка. На ній стояв логотип іншої організації — «General Genetics».

— І куди треба летіти? — озвався Тимур.

На обличчі Оскара не здригнулась жодна жилка. Тільки очі напружились, помінявши колір: карі зіниці стали геть чорними. Мов дно глибоченного похмурого колодязя. Не мигаючи, чилієць проказав:

— Лабораторія знаходиться в пустелі Атакама. Це на півночі Чилі.

— Де?! — Пузатий роззявив рота.

— Чилі, Південна Америка.

Директор пригадав, що три роки тому гроші надходили з чилійського банку, «ABN AMOR Bank Chile», але навіть подумати не міг, що центр розробки знаходиться в пустелі. І саме в ту мить він остаточно осягнув, що компанія «General Genetics», чи «NGF Lab», чи як там вона зветься, продукує що завгодно, але тільки не комп’ютерні стрілялки… Шеф зирнув на Тимура. Хлопець похитав головою з боку в бік і одними губами прошепотів: «Fuck it!»[24]

— Яка, в біса, пустеля, аміґо?! — Пузатий відкинув геть формальності.

— Це довго пояснювати.

— Шановний, може, досить грати в піжмурки? Ви ж не «шутери» розробляєте!

— Ні, не «шутери», — без вагань, вигризаючи очима зіниці співрозмовця, відповів чилієць. — Але нам конче потрібна людина, яка три роки тому згенерувала код.

Дмитро Віталійович подумки намагався підшукати прикладні галузі, де можна було б застосувати алгоритми «gaming AI». Системи штучного інтелекту? Маячня! Уподібнювати синтетичний ігровий інтелект до штучного розуму в повному розумінні, це все одно що ставити на один щабель технологічної складності електрочайник та балістичну ракету. Попри більш ніж двадцятирічний стаж роботи з різноманітним програмним забезпеченням Пузатий не міг придумати, де ще, окрім комп’ютерних ігор, можна застосувати алгоритми керування ботами.

— Пане Штаєрман, — смикаючи краватку, Пузатий забубонів безбарвним офіційним голосом, — у вашому контракті не передбачено відладки. Ви замовляли окремі класи та процедури, а не готовий продукт, а тому ми не…

— П’ятнадцять тисяч за тиждень роботи, Тимуре, — Штаєр-ман більше не дивився на директора. — Плюс двадцять тисяч преміальних після завершення, звісно, якщо ти здужаєш вирішити проблему, — відчеканив чилієць, а тоді додав: — Я маю на увазі доларів.

Голомозий директор закашлявся. Ледь язика не проковтнув. Тимур був шокований не менше. Озвучена сума сягала рівня зарплат топ-менеджерів у «Microsoft» чи «Google».

— І скільки тижнів? — майже не дихаючи, вимовив хлопець.

— Вісім. Можливо, трохи більше… Десять. — Оскар виклав на стіл якісь папери: — Ось тут контракт. Там усе розписано. І віза чекає на тебе. Потрібен лише твій паспорт.

Тимур більше не вагався.

— На жаль, мушу вам відмовити… У мене весілля у вересні, — він повернув голову до начальника. — Я якраз на днях збирався просити у вас відпустку.

Дмитро Пузатий зітхнув з полегшенням. Чи не вперше він радів, коли його підлеглий відкараскувався від роботи.

— Вважай, ти її отримав.

Оскарові кутики губ вигнулися вгору, що, певно, мало означати посмішку; не міняючи тону, він відкарбував:

— Двадцять тисяч на тиждень. П’ятдесят тисяч — преміальні. Крім того, «NGF Lab» заплатить будь-яку суму для «TTP Technologies», щоби ви відпустили Тимура у відрядження.

Директор зі стратегічного розвитку та розробки ледь не випав зі стільця.

«Щонайменше сто шістдесят кусків, — мигцем порахував Тимур, — це ж нічогенька квартира у Києві! І за якихось два місяці…» То був запаморочливо ласий шматок.

— Я… м-м-м… я мушу переговорити з нареченою… — після тривалих роздумів усе ще сконфужено пробубнів хлопець.

— Чекатиму відповідь до завтрашнього ранку. Не пізніше.

— Так швидко…

— У мене немає вибору.

— Окей. Але навіть якщо я погоджусь, — зважуючи кожне слово, сказав Тимур, — ви мусите розуміти, що привести код до ладу буде складно.

— Чому? — спитав Штаєрман, а Тимур подумав, що гість не має аніякого стосунку до програмування.

— Ви сказали, що наші боти поводяться не зовсім так, як вам хотілося б.

— Правильно.

— Для того, щоб це визначити, ви мусили скомпілювати мій код і запустити його на виконання.

Оскар кивнув.

— Ви не могли скомпілювати код, не вставивши його у тіло основної програми, — розвивав думку хлопець. — Я писав лише розрізнені шматки, причому не DLL-бібліотеки,[25] а окремі класи та процедури. Це значить, створений код потрібно було доопрацьовувати… ну, підганяти під основний ігровий модуль.

— Авжеж. З цим упорались наші програмісти. І в чому справа?

— Мені доведеться розбиратися в їхніх виправленнях, потім шпортатися у вашому коді і дивитися, як він співвідноситься з моїм. Справа в тому, що рішення вашої проблеми може й не існувати… не існувати взагалі.

Лице чилійця і далі лишалося інертним, проте пальці правої руки нервово теребили запонку на лівому рукаві.

— Рішення існує, — заявив Штаєрман. — Особисто я не маю сумнівів. Тому що на перших порах усе працювало дуже добре.

— А потім почало працювати погано? — саркастично хмикнув Тимур. Код програми — це не металева болванка, що може стертися чи спрацюватися. Він або функціонує, або ні.

— Я не сказав «погано». Я сказав «не так, як треба».

Останній вислів мав би насторожити програмера. Проте цифра у 160 000 USD просто висадила йому мізки. Витримавши паузу, хлопець проказав:

— Добре… Я подумаю, — у скронях гуло, наче його огріли сковорідкою.

— Відповідь потрібна до завтрашнього ранку, — ще раз засвідчив ультиматум Оскар.

«Їм таки справді припекло», — подумки відзначив Тимур.

— Ввечері я зателефоную до Дмитра Віталійовича і повідомлю своє рішення.

— Чудово. Я чекатиму, — холодно процідив чилієць.

Тимур підвівся.

— Ти точно цього хочеш? — Пузатий перейшов на українську. — Готовий скасувати весілля? Я б тобі яйця відрізав на місці нареченої.

— Я не знаю, — знизав плечима програміст. Тимур був збентежений. У голові клекотало, мов у казані. — Така сума… Треба все обмізкувати.

Виходячи з кабінету, хлопець востаннє зиркнув на директора. Пузатий зрозумів усе без слів і ствердно кивнув.

— Не переймайся, — чітко вимовив він, —