Читати книгу - "Графиня"

— Ти його знаєш?

— Так собі, один наш міський блаженний, — Люба повернулася до мене і подивилася знову майже весело. — Сенсу віддавати в міліцію нема. Там його все одно відпустять. Відлупцюй його та й усе. Тільки не руками, а то ще покалічиш. Візьми ліпше мого паска.

Вона дістала із шафи широкого, навіть елегантного коричневого паска, оздобленого бляшками і заклепками.

— Тобі не шкода його? — спитав наречений.

— Паска чи злодюжку? — уточнила Люба.

— Звичайно, паска, — тепер вже засміявся Олег.

— Все одно я його збиралася міняти, — сказала Люба і пішла до дверей.

Там, вже в дверях, вона оглянулася. Мабуть, думала, що я щось скажу. Я мовчав. Єдине, що справді не мало сенсу в цій ситуації — це моя мова. Принаймні, для мене.

— На коліна, бидло, — наказав Олег.

Від його грубою штурхана я справді опустився на коліна. Екзекутор закинув сорочку мені на спину. Наступної миті спину обпік удар, потім другий. Бив він сильно і безжалісно.

«Невже він такий дурний, що не впізнав мене на автопортреті?» — подумав я.

X

Ні сорому, ні досади, ні ще якихось почуттів, коли екзекуція закінчилася, я не мав. Пекла побита спина, але начеб не в мене. Я отримав десь ударів тридцять, а може, й більше, надто пізно я почав по-справжньому рахувати. Найбільше я боявся, щоб Люба не повернулася. Ще було б гірше, якби, виходячи з дому після екзекуції, я зустрів Любину матір.

Ні того, ні того не трапилося. Коли мене виштурхнули з хати, над містом стояла тепла літня тиша. Сповіщаючи про наближення надвечір’я, заклично сюрчали коники у траві. Мої відчуття начеб загострилися. Вже за ворітьми я почув, як десь звіддалік гупнуло яблуко в саду Любиної матері.

Десь аж через три хати я зустрів першу людину. То була стара бабуся, яка жила на цій вулиці. Вона йшла і щось шамотіла до себе. Була схожа на вже перецвілу й зірвану вітром кульбабку, яка поволі котилася, час від часу потрапляючи у вибоїни і так само поволі викочуючись з них. Коли ми порівнялися, я вловив у її бурмотінні окремі слова, на які тоді не звернув аніякогісінької уваги.

— Собаки… бо люди… розвели… він ще прийде…

В якийсь момент вона блимнула в мій бік вицвілим, вигаслим поглядом, щось намагалася пригадати і не змогла.

— Отам, — сказала вона. — Отам… Подивись…

— На що подивитися? — спитав, було, я, але стара подибуляла собі далі.

Після зустрічі з нею я пішов навпростець, городами. Мені чомусь почало здаватися, що люди, яких я міг зустріти, вже знатимуть про мою ганьбу або намагатимуться щось довідатися про неї від мене самого.

На невеликому пустирі, затиснутому між горбами, де ще кілька років тому копали глину (від чого утворилося овальне смердюче болітце, наповнене тепер застояною водою, біля якого громадилися кучугури сміття, що його крадькома висипали довколишні мешканці) я побачив тітку Степаниду Луцишиху, котра жила неподалік від нас. Я хотів, було, обминути її, але подумав, що тоді не оберешся у майбутньому докорів на свою адресу (пан учитель загордилися), бо ж тітка Степанида доводилася родичкою Марії й ревно стежила за всілякими формальностями людського спілкування. До того ж, мене зацікавило, що вона копає на тому краю пустирища, де глини начебто не було.

— Доброго дня, — привітався я, наблизившись. — Скарби шукаєте?

— Доброго здоровля, — сказала тітка Степанида. — Та такі скарби, що не доведи Господи… До чого ж тепер люди дійшли окаянні, щоб їм ноги й руки переламало, анциболотам!..

Виголосивши таки гнівну філіпіку на адресу людства (чи то суто мешканців Густого Лугу), Луцишиха показала рукою в бік од свіжовикопаної ямки. Я простежив, куди тицяв її перст, і побачив серед трави маленького рудуватого собачку.

З подальшої мови я зрозумів, що минулої ночі хтось задушив песика на Степанидиному подвір’ї.

— Може, чийсь собака? — висловив я припущення.

— І ми так спершу думали, — сказала Степанида. — Тилько ж нема ніяких слідів. Зуби б осталися чи щось друге. А то нічого. Тилько начеб шию здушили чимось важким.

— То, може, він сам придушився?

— Так ні ж. Коло самого порога лежав бідолаха. Ми його на ніч зоставляли надворі, він любив побігати. Двір же зачинений, штахетами обгороджений. Як погода погана, то на веранді зачиняли. Але ж ще тепло надворі.

Далі я дізнався, що песика цього весною купили для внука Степаниди Віталика, найменшенького, якого її дочка привозила на літо до матері — «оздоровлювати». Внук мав цього року піти до школи, тож збирався забрати свого улюбленця до Луцька, де жила дочка Степаниди.

— Господи, та як же він побивався, сердешний, за ним, — журно зітхнула Степанида. — Цілісінький день не давав хоронити, все надіявся, що оживе, хоч уже хлопець не маленький. То дід насилу вмовив піти в місто, пообіцяв, що нового пістолета купить. А я тим часом рішила закопати, бо ж думаю, що дитина більше не винесе. Та й ни треба йому диветися, як буду закопувати. І кому він мішав, такий песик? Никого ж не вкусив, шкоди не зробив. Я вже й з Герасимихою, сусідкою мею, посварилася. Бо ж її внук, то таки анциболот. Так це, й він божиться, що не чіпав.

Я оглянув собачку. Справді, складалося враження, що його задушено. Але не руками, бо інакше б лишилися сліди. Хіба що руками, зодягнутими в рукавиці, але така думка виглядала геть абсурдною.

— Наче лещатами, — вголос поміркував я.

— Лещатами? Так як же то? Ой людоньки, до чого ми дожилися…

Я допоміг засипати ямку, що стала могилою для симпатичного дворняжки з домішкою якоїсь явно благородної породи. Але я не міг пригадати якої, бо не надто розбирався в собачих породах. При нахилянні ще більше запекла побита спина.

Ми йшли удвох з жінкою, яка бідкалася, як тепер пояснити внукові, чому без нього закопали собачку, і думав про те, що удар, завданий Любою, я сприйняв, як її виклик мені. Мені було незрозуміло, чи справді вона хотіла принизити мене чи порятувати? Може, вона не хотіла, аби її наречений дізнався, хто її вчитель? Чи це була плата, справжня плата за ніч, подаровану нею тоді, коли вона прийшла сама? Я так нічого й не вирішив. Степанида йшла поруч аж до самої моєї оселі, аби розказати Марії про трагедію з песиком.

Марія стояла на своєму подвір’ї і дивилася якось так, наче хотіла повідомити мені бозна-яку приємну новину. Втім, так воно й виявилося. Коли вже Степанида виговорилася, виливши і біль, і обурення, та пішла нарешті пояснювати внукові, де