Читати книгу - "Таємниця козацької шаблі"

— Нащо ти це зробила? Нащо погодилася? — розсердився Северин.

Наталочка знизала плечима. Невже він не розуміє? Вона ніколи собі не простить, якщо шабля пропаде з її вини.

— Краще допоможи відгадати загадку, — сказала вона.

Загадка виявилася не з легких.

— Не горіх… Не горіх… — мурмотів Василько і так натужно думав, аж ластовиння почервоніло на його круглому виду.

— Може, замок? Олеський чи котрий інший… — припустила Наталочка, бо замки не йшли їй з голови.

Один з пластунів і собі пригадав, що вчора тому чоловічині хтось говорив про Олеський замок, мовляв, там охоче куплять шаблю… Ану ж він послухав доброї поради?

— Не горіх, а тверде — то тверді оборонні мури, — розмірковував Василько. — Не гіанни… Може, князівни чи королівни… Колись один шляхтич посватався до красуні Марціани, дочки олеського воєводи. Йому відмовили, і він пробив собі серце кинджалом у неї на очах. Отже, і сватав, і голову склав. Загадка про Олесько! — переможно заявив він.

Пластуни схвально загули, тільки Северин, здавалося, вагався.

— Я мушу негайно знайти батьків, — заквапилася Наталочка. — Так що бувайте!

— Шкода, що ми не їдемо з тобою, — зітхнув Северин.

— Ви й без того допомогли.

— Обов’язково подзвони мені!

— Авжеж подзвоню! — і Наталочка помахала рукою на прощання вже на бігу.

Розділ 8, у якому відбувається шалена гонитва і ще шаленіший бенкет

Батьків довелося чекати цілу вічність, вірніше, хвилин п’ятнадцять. Нарешті вони випливли із святкового тлуму, обоє на рідкість задоволені життям. Тато донесхочу наговорився про автомобілі, уряд, зовнішню політику і знову про автомобілі. А мама находилася, наспівалася, в одної пані побачила несказанно гарну вишиванку й домовилася, що та вишле їй узір поштою, в іншої записала слова стародавньої пісні про облогу Почаєва.

— Яка краса! Яка аура! Не дивно, що шаблю передали до музею. Тут інакше не вчиниш, — захоплювалася вона.

— Ох, мамо… — тихенько зойкнула Наталочка. — Ти досі нічого не знаєш?

Вона розповіла все, що сталося, обійшовши мовчанкою лише свою скріплену кров’ю угоду.

— То це тільки чутки, що вчені з Києва оцінили шаблю на сто тисяч? То нам ще треба кудись їхати? — тато розгублено чухав потилицю.

Але мама відразу все збагнула.

— Мій друже, сідай скоріше за кермо, — розпорядилася вона.

І знов їм летіла під колеса дорога. Поле за полем, село за селом. Раптом з Машкою порівнявся чорний джип із затемненими вікнами і зі свистом вирвався вперед.

— Це вони! Антипко! Тату, жени, жени! — верескнула Наталочка, підскочивши на сидінні.

— Еге! Дай Боже нашому теляті та вовка з’їсти. Куди нам братися до такого шикарного авто, — зітхнув тато, але натис на газ.

Машка побігла жвавіше, проте джип віддалявся. «Машко, будь ласка, якомога поквапся!» — благала Наталочка. І враз вона помітила, що їхнє авто мчало швидше і швидше. «Чи мені вже мариться?» — подумала вона. Але ж ні, за вікнами аж стугонів вітер, придорожні дерева злилися в суцільну зелену смугу. У Машку мовби вселився реактивний двигун! Відстань до чорного авто потроху меншала, ось вони й зовсім наблизилися; ще трохи — і Машка його обжене! Джип нісся, мов чорний смерч; Машка летіла, мов блискавка!

Постовий міліціонер з дива отетерів. Мимо нього проскочив джип, який наздоганяла вітчизняна тарадайка. Це ж треба: старе дрантя, а як почесало!

«Що то значить наш товаровиробник, — прошепотів міліціонер. — Віднині куплятиму тільки все українське!»

Він навіть забув оштрафувати водіїв за перевищення швидкості і ще довго стояв з відкритим ротом, дивлячись їм услід.

Джип пригальмував, пропустив Машку вперед, а тоді, набавивши швидкість, почав притискати її до краю дороги.

— Ненормальний чи що? — лайнувся тато, зіскочивши на обочину. Під колесами щось торохнуло. — Так і шину можна проколоти!

Джип зробив крутий віраж і звернув на дорогу до села Бовдури. Наталочці відлягло від серця. Мабуть, у ньому сидів не Антипко, просто не в міру запальний водій, житель названого населеного пункту.

Проминули гарне містечко Броди, тоді села, які чомусь називалися Гаї.

— До Олеська рукою подати, — кивнув тато на дорожній покажчик, звертаючи наліво, за вказівником.

— Дивно, — мовила мама. — На карті цей поворот не зазначений.

Як тільки вони проїхали, покажчик повалився додолу, а з трави встав Антипко й радо потер руки.

— Їдьте, їдьте, — хихикнув він.

Сутеніло, і тато ввімкнув фари. Дорога

бралася вгору, через поле, далі минула село, мальовничо розкидане на пагорбах.

Нарешті вони побачили елегантний замок-палац, обведений муром. Стояв він темний і глухий.

Угорі у високих вікнах тривожно відсвічувало червоне вечірнє крайнебо. На даху сиділа ворона. Вона тричі каркнула, тоді вклонилася вправо, вліво, наче артистка на сцені. Здавалося, вона чекала аплодисментів.

— Це не Олесько, — похитав головою тато. Він знав замок із фотографій.

Розпиталися в чоловіка, що гнав з пасовища корову, і той підтвердив: аякже, це Підгірні, вони звернули з траси наліво, а до Олеська було прямо.

Нічого не лишалося, як ставати на ночівлю. Наталочка протестувала, але тато з мамою мали серйозні аргументи. По-перше, вже пізно, Олеський замок однак зачинений; по-друге, Машка таки проколола шину, тому доведеться міняти колесо на запасне; по-третє, всі так зголодніли, що аж хочуть спати, тож треба швидше ставити намет, поки зовсім не споночіло. Вони вибрали місце під старезними липами, повечеряли рештками ще київських пирогів та й повдягалися.

Стояла тепла ніч, запаморочливо пахтів липовий цвіт, пахло сіно, відвологле на росі, над головою співав соловей, аж котилася луна. У всьому тілі Наталочка відчувала страшенну втому, бо й мала від чого втомитися, проте знову не могла заснути. Попробуй засни, коли соловей лящить, як ошалілий.

Та й не тільки він: знадвору вчувалася дивна старовинна музика, ніби в замку грав клавесин. Наталочка підвелася. Стояла вже пізня година; тато з мамою солодко посапували.

«Хоч визирну, що там,» — вирішила вона й, піднявши запинало, вибралася надвір. Розквітлі липи, мов далекі галактики, тьмяно ясніли в пітьмі. Вікна замку світилися. Що в ньому діялося пізно серед ночі? Здригаючись від прохолоди, Наталочка попрошкувала по росі на пагорб, з якого можна було заглянути за мур. Із замку лилася музика, часом її заглушував сміх і веселі вигуки. У вікнах з’являлися танцюючі пари, і вона встигала помітити то блискуче плаття, то пишну перуку. «Чи там бува не знімають кіно? — подумала вона. — Тільки чому так пізно?»

В’їзна брама, звечора наглухо замкнута, тепер стояла відчинена навстіж. До неї під’їхала карета з вороними кіньми, проторохтіла кам’яним містком і пірнула у вузький