Читати книгу - "Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
і твій усміх котрий у мені ще досі…
я знов наступаю на ті ж самі граблі.
це осінь? ні – це зима. забудь про осінь.
адже легені тримають чимало повітря.
і твої таксі десь їдуть – нехай собі. вірю.
вигинаюся подібний змію, подібний звіру.
кружляю немов на лещатах обабіч виру
настромлюю тебе на вістря.
але поки ти є – десь є – хай не зовсім поруч
але поки все так – повторюється та існує
серце моє росте у мені як овоч
кожна клітина – коли росте – вібрує
* * *
кавалькада дощів
і рум’яно
ти таки контрастуєш із хмарами
й вибухає фортепіано
поцілунками…
хочеш – поганою
бути —
бісишся і
шаленіючи
світ тобі підкоряється – вражений
і нашіптує ніжне —
опівночі —
потойбічне ритмічне адажіо
* * *
ящірка не питається:
ти де
ящірка показує:
я тут
на літньому сонці
трава стає жорсткою
дві дівчинки
на пронизливих велосипедах
наближають минуле
і дорогу до ріки
натискаючи на педалі
розчавлюючи мене
* * *
так пахнуть молоді листки після дощу
так пахне річка…
немов з якогось там сторіччя
тебе висвітлюють зірки
ці фантастичні кольори плавці
у плавнях – плавні-плавні
такі зворушливі і вправні
учасники моєї гри
бо танці сонця – масть руда
бо подихи в алеях темних —
це все напевно недаремно
це все – вода вода вода
* * *
а жінка яку кохав – стала чужою дружиною
а книжка котру гортав – перестала бути цікавою
і ось сидиш – обпалюєш руки ожиною
грієшся уночі чорною кавою
твої пролітають – і маякують крилами
чужі проминають – падає листя з дерева
маскуються по життю приливи з відливами
і виривають слова – то з серця то з черева
і сніг витягує зорі затягує вузлики
і олені мчать по небу кружляють між хмарами
і хочеться раптом побути на лезі музики
стрибнути у забуття чотирма октавами
Рожеве небо
ще тихо
але за мить
зацокотять підборами дівчата
повертаючись з нічного клубу
і рибалка на мопеді
пронесеться з повним кошиком риби
літо вміє виявляти спражню сутність речей
п’яні крики біля кіоску зазвичай
лунають гучніше за розмови ранкових птахів
десь у глибині зелених крон
листки вигинаються
і темні очі здаються невагомими
і лінія долі напинається ніби вітрило
і мости котрі
чи то поєднують
чи то розділяють нас
здригаються під тиском рожевого неба
* * *
cобаки збиваються у зграї
і атакують
природа бере своє
колектив своє
в серпневих полях
проростає аграрна складова любові
а за лаштунками
виринають спогади від яких
стає тепло
жінкам у прозорих сукнях
допоки твоя європа
вдихає п’янкий аромат придорожніх квітів
що розсипають
відчай і спрагу у галасливому повітрі
ти відповідаєш на дзвінки
ти шукаєш хоча б якогось порозуміння
зі світом
котрий впивається осиними поцілунками в сутність речей
і кожне жало встромлене у потилицю
розпорошується ніби випадкові звуки
що йдуть від вуха до відгуку
від зблиску до найближчої автозаправки
бо ніжність стікає гранатовим соком
і залишає у оперативній пам’яті
відгуки труб і тромбонів
з весільних оркестрів
ніколи не вибереш з них
стебельця правди
бо воля і бажання
у сутінках старого світу
це лише сказані пошепки
слова котрі
блукають самотніми краєвидами
від півдня до півночі
і червоні яблука падають у суху траву
і заспокійливо мовчать
і так розчиняються
Богдана Матіяш
Твоя любов проста й усміхнена
Богдана Матіяш народилася 28 січня 1982 року в Києві, де донині живе й працює. Поетка, перекладач, редактор видавництва і часопису «Критика», представник української редакції часопису «Український журнал» (Прага).
Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007).
Перекладає з білоруської та польської мов. Зокрема переклала книжки: Анджей Стасюк. Фадо. – Київ, 2009; Маріуш Щиґел. Ґоттленд. – Київ, 2010.
* * *
часом коли говорити до тебе я уявляю що таке рай
жодної туги зневіри болю найменших відрухів гніву
хоч якихось відтінків заздрості і неправди час у якому
немає слів недоречно непотрібно непрощення
неуважність зневага час у якому ніколи більше нічого
злого коли говорити до тебе я уявляю великі зелені сади
і розкішні дерева листя міцне повне соків і пагони повні
плодів радісне й чисте світло коли говорити до тебе
коли просто і легко приходити вчитися дякувати
вчитися знати себе від найбільшої до найменшої тіні
від найтихішого до найяснішого світла ставати
прозорим довіряти і довірятися знаєш тоді вже тут
мені часом здається що можна безборонно взявшись
за руки не втративши тіла бачити рай
* * *
ті що люблять подивися які вони прості і красиві
делікатні як найперше ранкове світло
безтривожні як голуби
ті що люблять поглянь як багато вони віддають
і як легко усе що приходить приймають
подивися на їхні долоні повні скарбів
на їхню шкіру на їхні очі на усміх
радісний і щасливий на їхній спокій
погідний як літній вітер
ті що люблять вони як дельфіни
що вистрибують із води веселі й лагідні
розбризкуючи довкола сотні бризок
розливаючи довкола стільки світла
навчися в них дякувати за все що є і чого немає
навчися приходити довірливо й лагідно
і відходити просто
як світло увечері гасне як птах засинає
як вода що тече в землю вертається
* * *
коли любов це так як ти кажеш то хай вона є
хай відходить хай віддаляється і хай повертається
знову коли любов – це все зовсім усе віддати
залишитись ні з чим коли любов це бути
зовсім малим і нічого не мати коли любов
це навіть не знати де вона починається й доки
триває і як вона є чи вона дрібна як пісок
чи як земля велика коли любов це забути про себе
просто довіритись просто подати руку ступити
вперед і піти нічого з собою не взявши ні запаху
дому ні хліба ні їжі й води просто ходімо
попереду тільки зірки і небо безмежне й просте
і найделікатніше світло
* * *
за що ти так міцно мене любиш чому так світло
приходиш так терпляче мене обіймаєш так міцно
мене бережеш чому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років», після закриття браузера.