Читати книгу - "Армагед-дом"

Лідка витріщила очі:

— Славко?!

У неї в голові не вкладалося, як можна ТАКОГО батька вважати нудним, дріб’язковим, боязким і далі, як було сказано.

— Так, уяви собі! Не через те, що він дурень або ми з дружиною дурні… Просто так виходить. Кожен новий апокаліпсис є повторенням помилок попереднього… Славкові я цього не можу сказати, він вирішить, що я підлещуюсь. А тобі я кажу з чистим сумлінням: твої батьки зовсім не такі нудні особи, як тобі тепер здається. Зовсім ні. Вони молодці. Мине час — ти зрозумієш…

Двері відчинилися, пропускаючи спершу Славкову ногу в хатньому капці, потім тацю з гарячущими чашками.

Хокей перемістився на диван. Лідка постукувала ложечкою по фарфорових стінках чашки й думала, що в мами скоро день народження. Треба б придумати щось таке… незвичайне…

А потім розказати Андрієві Ігоровичу.

— А Лідка питала про пророцтва, — поскаржився Славко. — Тату, там у вас у відділі прогнозів астрологів не зібрали ще?

— Зібрали, — Зарудний-старший нітрохи не збентежився. — І астрологів, і провидців, й інших… Половину, правда, потім довелося здати психіатрам. Пий, Лідо, пий… Нічим не можна гребувати, друзі, навіть пророцтвами юродивих. Але пуття від них нема, ось у чім лихо. Усі один одному заперечують. У документах повно посилань — той передбачив апокаліпсис тридцять якогось волохатого циклу, той — сорок якогось… Але коли береш до рук документи — не для того, щоб одержати гонорар у газеті, а щоб розібратися по-справж-ньому… Тоді виявляється, що більшість передбачень зроблені після всього. Тобто вже вибравшись із Воріт, провидець заявляє: а я попереджав!

Лідка відсьорбувала з чашки, чай, не бажаючи холонути, немилосердно пік язика.

— …А інші пророцтва або неточні, або двозначні. Або підробки. Одному тільки вдалося передбачити день і час із точністю до хвилини. Але оскільки це був єдиний випадок на бісову прірву циклів, легше припустити випадкове влучання… До речі, він так і не пережив передбаченого апокаліпсису. Його затоптала юрба на підступах до Воріт; відтоді серед провидців побутує повір’я, що точний прогноз небезпечний для здоров’я.

Лідка нерішуче всміхнулась у відповідь на його усмішку.

— …А проте, друзі, розробки ведуться в усіх можливих напрямках. Звіряють карти розташування Воріт… жодної системи. Хоч в обчислялку пхни, хоч на рахівниці клацай. Передбачити можна з такою самою ймовірністю, як і, скажімо, візерунок розсипаних на підлозі горошин. Цілі інститути, величезні колективи людей намагаються не те щоб зрозуміти — хоча б виразно уявити собі, що таке ці Ворота… Звідки вони беруться, що собою являють… Усе без пуття, от уже десятки циклів… Та головне, — депутат раптом насупив брови, — головне не те, як влаштовані Ворота. Головне, щоб люди вміли увійти в них, нікого не топчучи. Розумієте?

— «Правильна організація евакуації населення дає майже стовідсоткове виживання при апокаліпсисі», — процитував Славко напам’ять. — «При собі мати запас води та їжі на тридцять шість астрономічних годин. Чітко дотримуватися вказівок комісарів ЦО…» Мийте руки перед їжею. Переходьте вулицю тільки на зелений сигнал світлофора. Тату, ти завжди на зелений переходиш?

— Я не так часто ходжу вулицями, — пробурмотів Зарудний-старший. — Але коли ходив — так, бувало, переходів не шукав.

— От! — Славко підняв палець.

Прочинилися двері. Бліда хвороблива жінка, Славкова мати, мимохідь кивнула Ліді, обернулася до депутата:

— Андрію, я б хотіла…

— Зараз, — Зарудний-старший кивнув. — Друзі, я вас покину… До речі, котра година? Щоб Ліді пізно не повертатися…

Він ніколи не пропонував Лідці ні машини з водієм, ні грошей на таксі. Чітко відчував, видно, межі пристойності.

— Я хотіла газети, — пискнула Лідка, щоб хоч якось полегшити собі розставання. — «Парламентський вісник»…

— Славо, — депутат кивнув синові. — Видай Ліді підшивку за останній місяць чи два… Якщо сподобається — візьмеш іще, — здається, Андрій Ігорович трохи глузував. Не вірив у те, що «Вісник» Лідці сподобається.

— Я прочитаю, — сказала вона, дивлячись йому в очі.

— От і добре… Заходь іще, Лідо.

— До побачення…

Зачинилися двері.

— Там шрифт дрібний, — сказав Славко невдоволено. — І папір жовтий.

— А в мене зір гарний, — сказала Лідка, намагаючись опанувати спустошеність, яка прийшла на зміну гарячковому збудженню цього вечора. — Славо…

— Що?

— Ти ким хочеш бути взагалі? Теж політиком?

— Батько не політик! — обурився Славко. — Він науковець перш за все, а вже потім… І я науковцем буду. Археологом. Закінчу універ і поїду далеко… нафіг. На розкопки артефактних Воріт.

— Славку, — її голос затремтів. — А якщо… все-таки… це ДО НАС приїдуть на розкопки? Попіл розгрібати?

— Панікерка, — сказав Славко стомлено. — На, ось тобі твої газети… Ходімо, я тебе проведу.

* * *

Славко, як виявилося, мав рацію. Читати «Парламентський вісник» Ліда першим часом не змогла. Навіть змушуючи себе, навіть пробігаючи очима по рядках, вона вже з другого абзацу переставала розуміти, про що йде мова.

Тоді вона здалась і почала проглядати лише зауваження в дужках; це були, як у п’єсі — ремарки. Тут аплодисменти. Там улюлюкання. Тут така-то фракція підвелась і вийшла із зали. А тут депутат такий-то намагався вхопити за барки депутата Зарудного, але той ухилився, і депутат такий-то, перечепившись на сходах, ударився головою об трибу…

Лідка захопилася.

Славкового батька одні ненавиділи, а для інших він був як прапор. Лідка взялася цілеспрямовано проглядати виступи Зарудного — і втяглася; варто було уявити, як Андрій Ігорович встає, спирається на трибуну, дає гостру відсіч опонентам… Уже й не важливо, що він каже, хоча говорить він, як завжди, розумні речі…

Кілька днів Лідка насолоджувалася своїм маленьким газетним театром. А потім весна взяла своє.

Ранками сонце так било у вікна, що доводилося щільно запинати фіранки. У класі все більше ставало порожніх місць; ліцеїсти гуляли, як останні хулігани з двісті п’ятої, і Лідка не пасла задніх. Ходили до моря, палили багаття, пекли картоплю, коптили ковбасу на довгих паличках; зрідка траплялися військові патрулі, похмуро озирали прогульників з-під прозорих щитків на касках і тупали собі далі. Нікому ні до чого не було діла. Усі поспішали вихопити в життя свій шматок радості, вхопити, поки можна, поки дають…

Про день народження мами Лідка згадала напередодні пізно ввечері. Ні подарунка, ні привітання, про яке їй думалося тоді у Зарудних, не було й близько.

Вона встала з ліжка. У нічній сорочці прочовгала до письмового столу, вирвала аркуш із якогось старого альбому і зразу фломастерами намалювала листівку. Як навчали в першому класі. Просто вуха заклало від сорому, малюнок вийшов квапливий і