Читати книгу - "Стара фортеця"

по спині іншого, теж оголеного до пояса, запорожця в папасі з червоним шликом. Удар був дуже сильний, бідолашний запорожець не витримав і навіть глухо крякнув на весь актовий зал. А в цей час лисий, з сивим чубчиком на лобі, старий запорозький вояка голосно засміявся і ніби від сміху повалився на пивне барило, що лежало біля суфлерської будки. Поки цей лисий сміявся, з усіх кутків стола стали збігатися з списами, із згорнутими прапорами всі інші запорожці. Підбігши до стола, вони посхилялися над писарем, а писар у чорному камзолі, з білим коміром щось швидко задряпав сухим гусячим пером по паперу.

У мене під самісіньким вухом вдарили в дзвін.

І за цим сигналом артисти раптом завмерли на своїх місцях, де хто був, все стало дуже схоже на картину «Запорожці пишуть листа до турецького султана». Ця картина висіла у нас в учительській. Минула хвилина, друга, а запорожці сиділи й стояли на сцені, — мені навіть набридло дивитися на них, а в залі стали кахикати.

Завісу запинали дуже повільно, і артисти не рушили з місця доти, поки обидві її половинки не зійшлися зовсім.

Не встиг я одійти від дзвону, як до мене, поправляючи пенсне, підбіг Подуст.

— Приготуйся, любий! Твоя черга! — сказав він.

— Як, уже? Краще я потім…

— Нічого, не бійся! — підбадьорив мене Подуст і один по одному перевірив усі ґудзики на своєму мундирі. Потім він підійшов до дзеркала й оглянув себе.

Поки Подуст причепурювався, я обережно вийняв з кашкета качине яйце, розбив його й випив тут же, на сцені. Яйце було тепле, слизьке, дуже гидке.

Наче уві сні я почув протяжні слова Подуста:

— Зараз, панове, виступить з декламацією учень п'ятого класу Української державної гімназії Василь Манджура!

Не пам'ятаю, як я вибіг на сцену. Я спинився вже біля самісінької рампи й мало не роздавив ногою електричну лампочку. Освітлені червонястим відблиском сцени, пильно дивилися на мене з перших рядів учителі й гімназисти. Я помітив на плетеному кріслі в першому ряді бородатого директора гімназії Прокоповича. Він сидів, затиснувши ногами палицю. Збоку в темній ложі блищала рівно зачесана голова Петлюри. В залі було дуже тихо.

— Вірш Степана Руданського «Гей, бики!», — несміливо почав я й відразу, наважившись, продовжував:

Та гей, бики І Чого ж ви стали?

Чи поле страшно заросло?

Чи лемеша іржа поїла?

Чи затупилось чересло?

По всіх кутках залу, лякаючи мене, прокотилася луна. Щоб заглушити її, я ще голосніше питав:

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Страшний і далекий зал слухав. Наче великі коси, відкидаючи на стіни довгі тіні, звисали над публікою дві гірлянди барвінку.

І раптом я згадав кладовище: ми з Куницею рвемо барвінок для урочистого вечора. Нам так спокійно серед могил! Високі берести та граби майже суцільно затуляють пам'ятники від сонця, інколи залопотить тугими крилами вгорі, в рясному листі, горлиця; потуркотить трохи та й полетить геть, за річку, в ліс, де світліше й не так пустинно.

І мені захотілося втекти звідси куди завгодно, хоч на кладовище…

Але я бачив пильні очі вчителів, вони чекали, щоб я читав далі.

Раптом у залі пролунали кроки. Під самісінькою сценою пройшов до виходу Чоботарьов. Мені відразу стало легше. Зібравши останні сили, я закричав:

Та гей, бики! Зерно поспіє,

Обіллє золотом поля,

І потече ізнову медом

I молоком свята земля.

І все мине, що гірко було,

Настануть дивнії роки:

Чого ж ви стали, мої діти?

Пора настала! Гей, бики!

У відповідь мені гучно заплескали. Я відразу повернувся, але не встиг забігти за куліси, як мене спинив Подуст:

— Молодець! Чудово! Читай ще!

Тепер, після похвали вчителя, мені було вже не так страшно. Я повернувся назад до рампи, вклонився й оголосив:

— «Ще як були ми козаками». Вірш Тараса Шевченка!

У залі знову заплескали, — мабуть, їм справді сподобалася моя декламація, тільки директор Прокопович раптом засовався на своєму рипучому кріслі, але я, не дивлячись на нього, сміливо почав:

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата.

Пишалася синами мати,

Синами вольними… росли…

Тут я відітхнув, ковтнув якомога більше повітря, але раптом почув шепіт:

— Манджура! Манджура!

Я повернув голову.

Збоку з-за полотняних декорацій з перекривленим обличчям на мене страшно дивився учитель Подуст. Він робив мені якісь знаки. Я вирішив, що, мабуть, помилився і який-небудь рядок прочитав не так. Щоб не помітили моєї помилки, я ще голосніше й швидше продовжував:

… Росли сини і веселили

Старії скорбнії літа…

Аж поки іменем Христа,

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп'яли…

Що таке? Тепер дуже дивно дивився на мене і директор гімназії бородатий Прокопович. Він раптом підняв палицю й погрозив нею мені так, наче хотів прогнати мене зі сцени. Потім він підніс руку до бороди й долонею затулив собі рота. Скидалося на те, що йому не подобалось, як я читаю. І в ложі, де сидів Петлюра, загомоніли. Крізь півтемряву залу я побачив, як один по одному підводилися з моїх стільців пілсудчики, я чув, як дзвеніли їх остроги.

— Манджура! Манджура! — лунало з-за куліс.

Я зовсім розгубився.

«А може, все це мені тільки здається?» — подумав я.

І, відчуваючи, як до обличчя приливає кров, відчуваючи, як дедалі дужче тягне мене до себе зал для глядачів, насилу стримуючись, щоб не впасти туди, вниз, на слизький паркет, я швидко прочитав:

Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава.

Украйна плаче, стогне-плаче!

За головою голова

Додолу пада. Кат лютує,

А ксьондз скаженим язиком

Кричить…

… На мене з скреготом летіла завіса.

І не встиг я прочитати останніх рядків вірша, не встиг навіть відскочити назад, як обидві половинки цупкої сукняної завіси ляснули мене по ушах.

Я кинувся назад, і цієї ж хвилини мене із страшною силою, наче важким свинцевим кастетом, ударили під око. Па мить усі лампочки на сцені згасли, але потім засвітилися з такою силою, наче яскраві блискавки закружляли перед моїм обличчям. І в цьому сліпучому світлі, що спалахнуло у мене перед очима, я побачив бліде й люте обличчя Подуста, його виставлені вперед кощаві кулаки.

Подуст хотів ударити мене вдруге,