Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

— Він могутній і дивовижний бог, — озвався Єста Берлінг. — Він насміявся з мене й відштовхнув мене, але не дозволив померти. Хай буде воля його!

Відтоді Єста Берлінг став нахлібником в Екебю. Двічі він пробував залишити маєток і жити з власної праці. Першого разу майориха подарувала йому невеличку садибу поблизу Екебю. Єста Берлінг перебрався туди й вирішив стати хліборобом. Якийсь час він давав собі раду, та скоро самота й щоденна тяжка праця втомили його, і він знову вернувся на чужий хліб. Другого разу він найнявся в Боргу вчити молодого графа Генріка Дону. Він закохався в графову сестру, молоденьку Ебу Дону, та коли вона померла, саме тоді, як він уже от-от мав здобути її серце, він зрікся навіть думки про те, що може чогось домогтися в житті, й вернувся в Екебю. Він переконався, що вигнаному священикові годі виправити свій гріх.

Розділ перший

КРАЄВИД

А тепер я розкажу вам про довге озеро, про буйну рівнину й сині гори, де весело провадили своє життя Єста Берлінг та інші кавалери з Екебю.

Джерела озера лежать далеко на північ, і то для нього благословенний край. Ліси й гори ніколи не перестають збирати для озера воду, струмки й річечки вливаються в нього впродовж цілого року. Йому не бракує дрібного білого піску, щоб вилежуватись на ньому, і відрогів та острівців, щоб віддзеркалювати й оглядати їх. Водяникам і русалкам тут є де погуляти, а саме озеро швидко міняється, дедалі набирає потуги й краси. На півночі воно веселе та лагідне. Є на що подивитися, як воно літнього ранку прокидається під укривалом туману, веселе й радісне. Спершу воно тільки визирне і знову сховається, тоді починає поволеньки виповзати з-під легкого вкривала, таке неймовірно гарне, що його важко впізнати, аж ось нарешті одним махом скидає вкривало зовсім і, вже відслонене, голе, рожеве, блищить у промінні ранкового сонця.

Одначе озеро не вдовольняється таким безтурботним життям. Воно витягається у вузеньку протоку, торує шлях на південь через піщані пагорби й шукає собі нового царства. І знаходить його. Воно стає чимраз більше й могутніше, наповнює собою бездонні глибини і прикрашає працьовиту землю. Але тут вода його темніша, береги не такі мальовничі, вітри гостріші, вся його природа суворішає. Це вже величне й показне озеро. По ньому плаває багато суден, плоти перевозять ліс, і аж пізно, десь перед самим різдвом, воно вкладається на зимовий спочинок. Часто озеро буває і в поганому гуморі; тоді воно піниться з люті й злості, перевертає вітрильники, та за якийсь час знову впадає в мрійливий настрій і спокійно віддзеркалює небо.

Проте озеро невпинно рветься на південь, дарма що береги стають стрімкіші, тісніші і стискають його все дужче, чимдалі на південь, аж поки, нарешті, йому доводиться повзти вузенькою протокою між пагорбами. Потім воно втретє розширюється, але цього разу не з такою красою і потугою.

Береги стають нижчі й одноманітніші, вітри лагідніші, а саме озеро вже раніше засинає на зиму. Та однаково воно гарне, тільки що втратило вже молодече завзяття і міць дозрілого віку; воно стало таке, як багато інших озер. Двома рукавами намацує воно собі шлях до озера Венерн, а досягти його, по-старечому кволо падає в нього з стрімкого порога і з прощальним шумом іде на вічний спочинок.

Така сама завдовжки, як озеро, й рівнина. Тільки що їй важко долати собі шлях між кряжами й горами — від самого початку, від улоговини на північному кінці, де вона вперше зважується трохи розширитись, аж до того місця, де вона переможно розляжеться спочити біля самого узбережжя Венерну. Рівнині, звісно, хотілося б бігти вздовж озера від краю до краю, та не дають гори. Там повно стрімких урвищ, покритих лісом, повно майже неприступних скель, геть зарослих мохом і лишайником, що з давніх-давен стали домівкою розмаїтій звірині. Часто поміж ними трапляється грузьке болото або мочар із чорною водою. Подекуди можна трапити на вуглярську яму та на голу місцину, де вирубано ліс на будівлю чи дрова або випалено його, — все те свідчить, що й гори змирилися з людською працею. Одначе здебільшого вони лежать собі в незворушнім спокої, вдоволені тим, що на них росте ліс і на їхніх узбіччях вічно виграє сонячне світло.

І з тими горами тиха, багата, замилувана в працю долина веде ненастанну, хоча й вельми коректну війну.

— Доволі з вас, що ви оточили мене стінами, — каже їм рівнина, — для мене вже й вони достатня охорона.

Але гори не хочуть слухати її мови. Вони посилають довгі пасма пагорбів і голих височин аж до самого озера. Вони споруджують на кожній відрозі високі дозірні башти і так рідко полишають береги озера, що рівнина лише в кількох місцях має змогу скотитися просто в м’якенький прибережний пісок. І даремні всі її жалі.

— Дякуй долі, що ми тут стоїмо, — відповідають їй гори. — Згадай пору перед різдвом, коли день у день над Левеном котяться холодні, мов крига, тумани. Ми тобі робимо добру послугу тим, що стримуємо їх!

Рівнина жаліється, що їй тісно й нічого не видно.

— Не будь дурна, — відповідають гори. — Не знаєш, як дме біля озера? Треба мати гранітну спину й смерекове хутро, щоб той холод витримати. А крім того, хіба тобі зле Дивитися на нас?

Авжеж, рівнині немає іншої втіхи, як дивитися на гори. Вона добре знає дивовижну гру світла й тіней на скелях. Знає, як вони, невиразні, біласті, в полудневу пору опускаються й присідають і вранці чи надвечір знову велично випростуються, — чисті, блакитні, як небо в зеніті. Часом сонце сяє так яскраво, що вони стають зелені або сині, і тоді за цілу милю добре видно кожну ялину, кожну стежку чи скелю.

Часом буває, що гори трохи розступаються і дозволяють рівнині глянути на озеро. Та коли рівнина застає його сердитим, — як воно піниться й пирскає, мов дикий кіт, або як воно вкрите холодним димом, себто як русалки на дні печуть і варять свої страви, — то швидко знову відступає за гори, до своєї тісної в’язниці й визнає їх слушність.

Люди з давніх-давен обробляють цей чудовий край, тому він густо заселений. Де тільки який струмок кидається із кручі вниз, узявшись піною, там стоїть тартак або млин. На голих,