Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Всі троє були пригнічені. Перед ними лежала безконечна дорога з численними роздоріжжями й мостами, які перекинулись через струмки й річки.

Біля таверни, що стояла у затінку двох великих дерев, наші мандрівники спинилися. Марко зайшов досередини спитати про Джіаніну. Хазяїн привітно розповів йому все, що знав. Але й цього разу нічого нового вони не почули. Останніми днями сюди не заходила жодна дівчинка.

— Скільки шляхів перед нами! Де нам шукати Джіаніну? — сказав Паоло, запитливо дивлячись на друзів.

— Ми повинні її розшукати, навіть коли б довелося зайти на край світу, — відповів Марко. На серці в нього було неспокійно. Він турбувався за матір: адже вона не знала, куди він так раптово зник.

Обабіч шляху плелися по дерев'яних жердинах виноградні лози. Над полями лунав церковний передзвін. В небесній блакиті, що велетенським склепінням розкинулась над землею, біліли поодинокі хмарки, запалені по краях рожевим вогнем. На заході лежала Венеція, на сході розкривав свої обійми ліс, і в ньому зникала дорога.

Ліс дихнув на мандрівників свіжістю й п'янкими пахощами. Якась стара жінка, що збирала дрова, почувши їхні кроки, кинулась у затінок дерев. Ліс, лани і виноградники належали отцям церкви, які суворо карали за найменшу крадіжку дров.

— Ми вже другий день у дорозі, — сказав Паоло. — Скоро ніч, а нам ще не вдалося знайти жодних слідів. Повернемось назад, мій пане. Сеньйора не знає, де ми поділися. Вона хвора і буде турбуватися.

Марко промовчав.

— Паоло правду каже, — озвався Джованні. — Іти далі марна річ. Може, вона пішла в протилежному напрямку і зараз усе більше й більше віддаляється від нас. Ходімо, Марко. Повернемося до Венеції і поговоримо з батьками Джіаніни. А тоді знову вирушимо в дорогу.

Обличчя Марко залишалось замкнутим і непроникним. Ніхто не повинен бачити, які почуття хвилюють його. Розум підказував хлопцеві, що друзі мають рацію, але думка про те, що беззахисна Джіаніна десь блукає сільськими шляхами, можливо, навіть не маючи чого їсти і де спати, витісняла з його голови всі тверезі міркування.

«Може, Джованні правий? — думав Марко. — Що, коли вона подалася в Падую? Тоді кожен крок віддаляє нас від неї. Ми ніде не знайшли жодного сліду. Навпаки, все говорить за те, що вона йшла не цим шляхом. То чи ж варто йти до Аквілеї або ще далі? А мама? Що вона скаже, коли взнає про моє зникнення».

Нараз Марко боляче вразила думка: може, матері загрожує небезпека? Чом його хотіли вбити? І що мав значити таємний лист? Як він міг забути про це?

О мамо, люба мамо!

Дерева обабіч дороги чорніли, немов страшні велетні. Марко бачив перед собою широку спину Паоло, яка рухалася в такт ході. Поряд ішов Джованні, намагаючись не збитися з кроку. Раптом він зупинився і зачекав, доки Марко порівнявся з ним.

— А що, коли вона подалася в Падую? — спитав він.

— Та я теж думав уже про це, — нерішуче мовив Марко.

— Твоя мати боятиметься за тебе, Марко. І мій тато теж. Нам треба повертатися. У мене таке почуття, що ми обов'язково знайдемо Джіаніну. Може, вона де-небудь зовсім близько, і ми просто пройшли повз неї…

— Скоро вже вечір, — докинув Паоло.

Марко ще трохи для виду повагався, та коли Джованні й Паоло неквапом рушили назад тим самим шляхом, яким йшли сюди, він теж подався за ними.

Друзі прямували до Венеції. Залишивши ліс, вони вийшли у відкрите поле і з насолодою вдихнули тепле вечірнє повітря. Надія на врятування Джіаніни підганяла їх. Вони забули навіть про голод і втому. В лісових сутінках пошуки дівчини здавалися їм безнадійними, але зараз, коли вони вийшли на залитий золотим надвечірнім промінням простір, їхня віра зміцніла.

Тепер друзів уже не лякали численні роздоріжжя, які ще кілька годин тому збивали їх з пантелику. Перед ними виднілись принишклі хатинки села, ліворуч від якого на згірку височів замок. За опущеним підйомним мостом бігали дві мисливські собаки в рудих і білих плямах. Паоло, Марко й Джованні не зводили погляду з мурів, що оточували житлові приміщення і присадкувату сторожову вежу. Замок загрозливою примарою тяжів над красивим ландшафтом.

Паоло перший відірвав погляд від замка і вигукнув:

— Що це за дивне товариство он там на шляху? Чоловік у жовтому капелюсі! — Він приставив долоню дашком до очей, захищаючись від сліпучого вечірнього сонця. — І якась дівчинка з ними…

— Може, це Джіаніна? — сказав Марко.

— Джіаніна! — вигукнув Джованні і кинувся назустріч дівчинці.

За ним кинулись Марко й Паоло, і всі майже разом підбігли до дівчинки. Старий Ферко опустив дишло візка і, знявши свого жовтого капелюха, привітався з незнайомцями. По його обличчю ніхто і не помітив, якою небажаною була для нього ця зустріч. Напередодні ввечері він доклав немало зусиль, щоб умовити Джіаніну піти разом з ним, а тепер виявилось, що все було марним.

— Ось де ти, Джіаніна! — сказав Джованні. — А ми тебе шукаємо!

Він сердився на себе, що говорить так по-буденному. Але ж де він міг знайти слова, щоб передати свої почуття?

— Джованні? Марко? — здивовано вигукувала дівчина, немов перед нею були привиди, а не живі люди, котрих вона знала вже багато років і котрі стали ніби частиною її життя, так само, як і вода навколо Мурано і абрикосове дерево в батьковому саду.

— Ми тебе шукали, Джіаніна, — сказав Марко. — Ми скрізь розпитували про тебе, але ніхто тебе не бачив. Чому ти втекла, не сказавши нам жодного слова? І ось раптом ти тут. Як добре, Джіаніна, що ми тебе зустріли! Тепер ходімо швидко додому!

Але в серці Джіаніни поволі, немов свічки, що їх одну за одною гасить людська рука, згасала радість. Вертатися додому, каже Марко. До месера Кельзі?

— Ходімо, Геркулес! — промовив циган і відчинив дверці клітки. — Розімни собі трохи ноги. Потанцюй, мій старенький, потанцюй для моєї маленької Джіаніни!

Глухо вистукував бубон, заклично видзвонювали дзвіночки.

Геркулес танцював.

Піпіно, якому довелося залишитися в клітці, щосили торсав грати.

Сонце згасало. На заході від землі до червоних, жовтих, оранжових і фіолетових хмаринок перекинулись золоті доріжки світла.

Геркулес танцював, не зводячи журливих очей з Джіаніни. Марко, Джованні й Паоло теж були немов зачаровані старим ворожбитом. Червоне сонце ніби запалило все небо. Шерсть Геркулеса вилискувала. Очі старого цигана горіли, з його вуст злітало бурмотіння, яке раз по раз переростало в гучні вигуки, і ті вигуки були наче якийсь дивний, хвилюючий акомпанемент до ударів бубна.

— Танцюй, Геркулес! Зусінка знову з