Читати книгу - "Червона трава"

величезного носа з вражаючими ніздрями, що заросли кустратим волоссям, а також кошлатих брів над променистими очима та лискучих вилиць, схожих на маленькі яблучка чи великі ґудзики. Його волосся, підстрижене йоржиком, нагадувало щітку для чесання вовни. Долоні покручених рук з квадратовими нігтями спочивали на колінах. Усе вбрання чоловіка становили купальні труси старожитного крою у біло-зелену смужку та широкі сандалі на зроговілих ногах.

— Мене звати Вольф, — сказав Вольф. — А вас — так, як тут написано? — І він вказав на мідну табличку.

Старий ствердно кивнув.

— Пан Бісер — це я, — мовив він. — Власного персоною. Леон Абель Бісер. Тепер ваша черга, пане Вольфе. Побачимо-побачимо, що ви нам повідаєте.

— Я й сам не знаю, — сказав Вольф.

Старий глянув на нього здивовано й трохи поблажливо, мов людина, до якої повертається її ж запитання і яка геть не готова до такого відскоку.

— Звісно-звісно, ви ж не знаєте, — сказав він.

Бурмочучи щось собі в бороду, він витяг невідь-звідки стос карток і заходився їх переглядати.

— Подивимось-подивимось… — приказував він. — Пан Вольф… ага… народився… дуже добре, йдемо далі… Інженер… так-так, все просто чудово… А скажіть мені, пане Вольфе, чи не могли б ви нам дрібненько розповісти про перші прояви у вас нонконформізму?

Вольфові дід здавався трішки кумедним.

— Навіщо?.. І чому вас зацікавило саме це? — нарешті спитав він.

— Ой-цой-цой, — зацмокав старий. — Нічого, дарма, гадаю, вас учили не так відповідати на запитання.

Він ужив тон, як до співрозмовника з виразними ознаками неповноцінності.

Вольф повів плечима.

— Не розумію, чим це могло вас зацікавити, — сказав він. — Тим більше, що я ніколи не висловлював протесту. Коли це мені вдавалось, я тріумфував. І, навпаки, просто не визнавав речей, які, на мою думку, чинили б мені спротив.

— Не визнавали, але не настільки, щоб не знати їх, — заперечив старий. — Вони досить вам відомі, аби вдавати, що ви їх не знаєте. Ну ж бо, спробуйте, не розпорошуючись на загальники, відповісти чесно. Може, вам чинило спротив усе?

— Добродію, — мовив Вольф, — я не знаю ні хто ви, ні за яким правом розпитуєте мене про це. А що я до певної міри намагаюсь бути ґречним з людьми літніми, то хотів би відповісти вам просто. Отож, я тверджу, що міг об’єктивно оцінити будь-яке вороже мені явище, а з цього випливає, що ніколи не боровся з тим, що чинило мені спротив, оскільки розумів — протилежний погляд всього-на-всього зрівноважує мій і суб’єктивно нема між чим вибирати. Ось як воно було.

— Це вже ви вхопили через край, — сказав старий. — За моєю картотекою вам, однак, доводилось мати суб’єктивні, як ви їх називаєте, причини і робити вибір. Так-так… стривайте… ось я знайшов одну ситуацію.

— Грав у цю орлянку, — сказав Вольф.

— От бачите! — викрикнув старий збриджено. — Ви мені просто огидні. Може, кінець кінцем скажете, навіщо ви сюди прийшли?

Вольф подивився праворуч, ліворуч, шморгнув носом і нарешті наваживсь:

— Аби визначитись.

— Дуже добре, — сказав пан Бісер, — я саме це й роблю, а ви мені стромляєте палиці в колеса.

— Ви дуже безладні, — сказав Вольф. — Я не можу вивалювати все жужмом, та ще й невідомо кому. У вас ні складу, ні ладу. Вже десять хвилин, як ви мене допитуєте, а ми ще не просунулись ні на крок. Мені потрібні точні запитання.

Пан Бісер погладив широку бороду, опустив голову і спідлоба суворо зиркнув на Вольфа.

— Бачу, з вами доведеться попопріти. Отже, на вашу думку, я ставив запитання навмання, без попереднього плану?

— Само собою, — сказав Вольф.

— Ви знаєте, що таке жорно? — спитав пан Бісер. — Уявляєте собі, як воно зроблене?

— Я не спеціалізувався на жорнах, — відповів Вольф.

— Жорно складається із зерняток абразиву — робочого матеріалу — і сполучної речовини, що фіксує їх і має випрацьовуватись швидше, ніж піщинки абразиву, так, щоб ті виходили на поверхню. Ясна річ, труть збіжжя кристалики, але сполучна речовина теж відіграє не останню роль — без неї ми мали б просто купу лискучих міцних уламків, окремих і нікому не потрібних, на зразок збірки афоризмів.

— Добре, — сказав Вольф, — і що далі?

— Далі, — відповів пан Бісер, — я маю план, і це свята правда, за яким я ставитиму вам важкі й гострі запитання, але той соус, під яким ви мені подаватимете факти, мені не менш важливий, ніж вони самі.

— Зрозуміло, — сказав Вольф. — Розкажіть мені трохи про цей план.

Розділ 16

— План — прозорий, — сказав пан Бісер. — В основі маємо два визначальні фактори: ви — західноєвропеєць і католик. З цього випливає, що ми мусимо йти в такому хронологічному порядку: перше — ваші стосунки з батьками; друге — шкільне і вище навчання; третє — перший релігійний досвід; четверте — статева зрілість, сексуальне життя в підлітковому віці, шлюб, якщо такий був; п’яте — ваша діяльність як клітини соціального організму; шосте — якщо були, пізніші терзання метафізичного характеру, породжені тіснішим контактом зі світом. Це можна включити і до другого пункту, в тому разі, якщо, всупереч статистиці про пересічну людину вашого складу, ви не порвали зв’язків із церквою після першого причастя.

Вольф зважив, замислився, повагавсь і сказав:

— Такий план можна прийняти… Зрозуміло, в тому разі, якщо…

— Безумовно, — підхопив пан Бісер. — Можна бути прибічником відмінної від хронології послідовності і навіть змінити порядок деяких пунктів, але щодо мене, то я вповноважений поставити вам запитання з першого пункту — та й годі. Які ваші стосунки з батьками?

— Відома проблема, — мовив Вольф. — Усі батьки одним миром мащені.

Пан Бісер звівся на ноги і заходив перед Вольфом. Старі купальні труси висіли на його худих стегнах, як вітрило при повному штилі.

— Востаннє прошу вас не дуріти, — звернувсь він до Вольфа. — Тепер це вже серйозно. Усі батьки одним миром мащені! Ви чули?! Тому, що вам не дуже стояли на заваді, ви не знаєте навіть, які бувають батьки.

— Гаразд, мої були добрі, — згодився Вольф. — Але поганим треба відповідати брутальніше, це їм навіть на користь.

— Ні, — заперечив пан Бісер. — Хоч енергії витрачаєш і більше, та оскільки починаєш зі стану підлеглого, то зрештою вертаєшся в ту ж саму точку, що й до того. Тут легко помилитись. Також є очевидним, що коли долаєш більше перешкод, то дуже хочеться вірити, ніби ти просуваєшся вперед. Це облудне враження. Боротись не означає рухатись уперед.

— Усе це давні справи, — мовив Вольф. — Можна, я сяду?

— А навіщо? — сказав пан Бісер. — Я й так бачу, що вам хочеться образити мене.