Читати книгу - "Ґоморра"

навіть почав бувати у нього вдома. Мені надзвичайно подобалася його родина — дружина та троє дітей. Вони завжди чимось займалися, але без «фанатизму». Того вечора менші діти бігали по будинку босоніж — як і зазвичай, але при цьому не зчиняли гармидеру. Паскуале ввімкнув телевізор і почав клацати каналами, як раптом закляк. І примружився на екран, наче недобачав, хоча зір мав прекрасний. Ніхто не розмовляв, але тиша стала іще глибшою. Мабуть, Луїза, його дружина, щось відчула, бо швидко підійшла до телевізора і відразу ж прикрила рота рукою, наче побачила щось жахливе і намагалася стримати крик. На екрані Анджеліна Джолі, на церемонії вручення «Оскара», ступала по червоному килиму в розкішному вбранні. То був один з тих нарядів, за який італійські дизайнери готові були один одному горло перегризти, аби лишень мати змогу запропонувати його якійсь знаменитості. І цей костюм зробив Паскуале на своїй фабриці в Арцано. Замовники тільки й сказали йому: «Цей виріб поїде до Америки». Паскуале працював над сотнями виробів, призначених для Америки, але цей білий костюм був особливим. Він і досі пам’ятав усі його розміри. Виріз на шиї, окружність зап’ясть. І брюки. Він провів руками по внутрішній стороні стегон — перед його мисленим поглядом і досі стояло оголене тіло, яке кожен кравець формує у своїй уяві. Не еротичну плоть, а фігуру, що визначається вигинами м’язів та керамікою кісток. Тіло, яке треба вдягнути, синтез м’язів, кісток та постави. Паскуале і досі пам’ятав той день, коли їздив у порт забрати тканину. Йому замовили три костюми і не сказали більше нічого. Замовники знали, для кого вони призначалися, але ніхто не повідомив про це Паскуале.

В Японії на честь кравчині нареченої наступника трону влаштували офіційний прийом. Одна берлінська газета присвятила шість сторінок кравцеві першої в Німеччині жінки-канцлера, і на всіх цих сторінках вихвалялися його майстерність, фантазія та вишуканість стилю. Паскуале страшенно розлютився, і йому забракло слів, щоб висловити свою лють. Задоволення — природна річ, а висока майстерність заслуговує на визнання. В глибині душі Паскуале знав, що виконав бездоганну неперевершену роботу, і хотів мати змогу про це заявити. Він знав, що заслуговує на більше. Але ніхто йому й слова не сказав. Він дізнався про це випадково. Помилково. Його лють не мала виходу і тому не мала сенсу. Він нікому не міг сказати, не те що сказати — прошепотіти; і він просто сидів наступного ранку, мовчки втупившись у газету. Паскуале не міг сказати: «Це я зробив цей костюм». Ніхто б не повірив, що Анджеліна Джолі піде за нагородою у вбранні, яке змайстрував Паскуале з Арцано. Найкраще і найгірше. Найбільше і найменше. Мільйони доларів і 600 євро на місяць. Про це не могли знати ані Анджеліна Джолі, ані кравець. Коли зроблено все можливе й неможливе, коли талант, уміння, здібності та старання сплавляються в єдиний акт і коли всього цього недостатньо, щоби хоч що-небудь змінити, тоді ти просто лягаєш, розпростершись на ніщо і на нічому. Щоб поволі щезнути. Над тобою попливуть хвилини, а ти зануришся в них, наче в сипучий пісок. І нічого не робитимеш — лишень дихатимеш. Бо ніщо нічого не змінить, навіть костюм для Анджеліни Джолі на церемонії вручення «Оскара».

Паскуале вийшов з дому, навіть не завдавши собі клопоту зачинити за собою двері. Луїза знала, куди він пішов, знала, що він вирушив до Секондільяно, знала, кого він збирався там зустріти. Вона кинулася на диван і зарилася обличчям у подушку, як мала дитина. Не знаю чому, але коли Луїза почала плакати, мені пригадалася поема Вітторіо Бодіні. Рядки, що розповідають про хитрощі, до яких вдавалися селян на Півдні Італії, щоб їх не забрали до війська, щоб не потрапити до окопів Першої світової і не захищати кордони, про які вони нічого не знали:

А в нас війни селяни і контрабандисти

Під пахви собі клали тютюнове листя,

Щоб захворіти на несправжню лихоманку,

На малярію схожу.

Від тої «малярії» тіла їхні тремтіли і зуби цокотіли.

Фальшива лихоманка — таким був їхній вирок

Історії та урядам.

Саме таким мені і здалося хлипання Луїзи: вироком уряду та історії. Не лементом через те, що власне досягнення пройшло непоміченим. Це більше скидалося на поправку до розділу з Марксового «Капіталу», на параграф, доданий до твору Адама Сміта «Багатство народів», на новий абзац з праці Джона Мейнарда Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процентів та капіталу», на примітку до студії Макса Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму». На сторінку додану або видалену, забуту сторінку, яку так і не написали, або замислили багато разів знову і знову, але так і не занотували на папері. Не відчайдушний акт, а аналіз. Жорсткий, детальний, точний та обґрунтований. Я уявив собі Паскуале на вулиці. Він гупає ногами так, наче збиває сніг зі своїх черевиків. Схожий на дитину, яка раптом виявила, що життя може бути болісним. Доти все йшло у нього добре. Йому вдавалося контролювати себе, виконувати свою роботу і любити її. Робити її краще за інших. Але тої миті, коли Паскуале побачив цей костюм, побачив тіло всередині матерії, яку він ніжно гладив своїми руками, то відчув самотність. Повну самотність. Бо коли ти знаєш щось лише в межах власної плоті та крові, то наче цього й не знаєш насправді. А коли робота тільки й забезпечує, що можливість триматися на плаву, виживати, коли вона сама по собі не має перспективи, то це стає самотністю найгіршого ґатунку.

Я зустрів Паскуале два місяці по тому. Його поставили на іншу роботу — ганяти вантажівки. І він розвозив усяку всячину — легальну й нелегальну — для бізнесу мафіозної сім’ї Ліччарді. Принаймні, так казали. Найкращий у світі кравець працював на Каморру водієм вантажівки, курсуючи між Секондільяно та Лаґо ді Ґардіа. Він запросив мене пообідати і підвіз на своєму гігантському грузовику. Руки у нього були червоні, а шкіра на кісточках пальців — потріскана. Як і у кожного водія, що годинами тримається за кермо. Циркуляція-крові погіршується, і кисті рук ціпеніють. Він мав стурбований і знервований вираз обличчя: за цю роботу він узявся через огиду, через огиду до власної долі, яка дала йому копняка. Але не можна терпіти незгоду безконечно, навіть якщо зміна означає зменшення заробітку. Під час обіду він підвівся і пішов поздоровкатися зі своїми приятелями, а гаманець залишив на столі. З нього висунулася складена газетна вирізка. Я розкрив її. То