Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

нічого не знав до пуття про загадкові Південні Моря, тому описаний Вайфером острів, який нарекли землею Девіса, зацікавив мореплавців. Особливий інтерес виявили директори Голландської Вест-Індської торгової компанії, які угледіли в загадковій землі можливості для розширення їхньої торгівлі. Вони помилково сприйняли острів за частину велетенського невідомого континенту, Terra Australis Incognita, який, за твердженнями тогочасних географів, мав бути противагою землям Північної півкулі.

Компанія без зволікань відрядила три маленькі кораблі під командою капітана Якоба Роггевена на пошуки невідомої землі в Тихому океані. Маючи 223 чоловіка команди та запасів провіанту на два роки плавання, 16 липня 1721 року Роггевен відплив з Голландії, прямуючи до Чилі. Звідти він узяв курс на захід, строго виконуючи вказівки, узяті з нотаток Девіса.

Триста років тому мореплавці могли вираховувати довготу (відстань від екватора на північ чи на південь) з прийнятною точністю. Проте розрахунок широти місцевості (відстані на схід чи на захід від нульового меридіана) залежав від правильності визначення місцевого часу{1}. У XVIII столітті, на жаль, ще не існувало достатньо точних та надійних хронометрів. Роггевен проплив відстань, вказану Девісом, але не знайшов ні острова, ні очікуваного південного континенту. Припускаючи, що в розрахунках буканьєра могла бути помилка, голландець продовжив плисти на захід, однак очікуваної землі не було.

Голландські кораблі пройшли ще шість сотень миль вздовж зазначеної Девісом паралелі, перш ніж 2 квітня 1722 року їхній командир помітив у морі черепаху та плавучі тростинки. Пізніше того самого дня вахтовий офіцер відрапортував про землю на горизонті. Настрій у команди миттєво покращився. Якщо перед ними острів, на який натрапив Девіс тридцять п’ять років тому, значить, десь зовсім поряд має бути Terra Australis Incognita. Проте, наблизившись до землі, Роггевен відзначив, що берегова лінія зовсім не відповідає Девісовому опису. Земля, що простяглася перед ним, досить стрімко здіймалася ввись, звідусіль берег оточували неприступні скелі. Цей острів аж ніяк не походив на «невисокий піщаний острівець, незахищений скелями», змальований англійським буканьєром. Роггевен зробив висновок, що він відкрив нову землю і назвав її Paásch Eyland, цебто — острів Пасхи, оскільки голландці натрапили на нову землю в день святої Пасхи.

Попри віддаленість від материка та інших архіпелагів, відкритий острів населяли люди. Відразу після того як кораблі Роггевена стали на якір за дві милі від берега, голландці помітили стовпи диму, що підіймались з різних частин острова. Капітан, не гаючись, відрядив дві шлюпки дослідити острів — таким чином перші європейці ступили на таємничий острів Пасхи.

Свідчення Роггевена особливо цінні, оскільки він першим описав корінних рапануйців. Голландський капітан говорить про остров’ян як про людей пропорційно складених, з розвинутою мускулатурою та правильними рисами обличчя, а також — що найбільш дивно — зі світлою шкірою. Крім того, він згадує цікавий звичай видовжувати мочки вух, вставляючи в них кільця великого діаметру. В деяких найстаріших остров’ян мочки сягали чотирьох дюймів[12]; під час робіт у полі, аби витягнуті вуха не заважали працювати, вони зав’язували їх над головою або за потилицею.

Роггевен став першим чужинцем, хто побачив на власні очі загадкових велетнів острова Пасхи. «…Ці кам’яні фігури сповнили нас здивуванням, оскільки ми не могли зрозуміти як таке можливо, що люди, котрі не мають жодних великих дерев та вірьовок достатньої міцності, щоби сконструювати спеціальні пристрої, могли звести їх; крім того, деякі з цих статуй мали добрих тридцять футів[13] у висоту», — згадує голландець у своєму щоденнику. Втім, Роггевен обмежився лиш кількома сухими реченнями, що стосувалися моаі (сучасні дослідники вважають, що він не наближався до статуй, а лиш роздивлявся їх здалеку), які успішно загубились у його розлогому звіті про експедицію до Південних Морів.

Довгих п’ятдесят років аборигени острова Пасхи не бачили більше жодного чужинця, попри те, що дослідники все ще шастали Тихим океаном у пошуках загадкової землі Девіса. Аж поки у 1770 році іспанський віце-король Перу послав дона Феліпе Ґонзалеса Хаедо анексувати острів Пасхи, випередивши таким чином англійців, чия присутність у тихоокеанських водах дедалі більше турбувала короля Іспанії. Ґонзалес спорядив два військові кораблі і 15 листопада 1770 року вступив у володіння островом, перейменувавши його в Сан-Карлос, на честь його величності Карлоса ІІІ, короля Іспанії. Іспанці лишалися коло острова цілих шість днів. Дон Франциско Антоніо де Аґуера, старший стерновий на фрегаті «Санта Розаліа», одному з кораблів експедиції Феліпе Ґонзалеса, наводить більш ґрунтовні свідчення про кам’яні статуї, котрі одразу після опублікування зацікавили європейську спільноту. «Незабаром з’ясувалося: те, що ми здалеку сприйняли за кущі пірамідальної форми, — пише Антоніо де Аґуера, — насправді виявилося статуями ідолів, яким поклоняються аборигени, і були вони такої висоти та товщини, що нагадували великі дебелі колони. Вони складаються з монолітного тіла та корони чи шапки на голові, висічених з іншого каменю… Дуже важко зрозуміти, як [остров’яни] можуть встановлювати такі величні статуї і підтримувати їх ідеально збалансованими на сонмищі маленьких камінців, що нагромаджені в основі… і я навіть подумав, що ці кам’яні монументи не є продуктом цього острова, де невідомі залізо, пенька[14] та міцна деревина. Багато ще доведеться попрацювати над цим питанням».

У 1774 році до острова Пасхи пристали вітрильники «Adventure»[15] та «Resolution»[16] під командуванням славетного капітана Кука[17]. На борту «Resolution» був гравер, котрий зробив перші зображення острова Пасхи, його мешканців та загадкових статуй. Саме Кук першим повідомив, що неймовірними вухатими велетнями заставлено весь острів. Уславлений англієць, як і його попередники, був вражений розмірами моаі: «…її [статуї] тіні відразу після другої пополудні виявилося достатньо, щоб укрити від променів сонця всю групу, яка складалася з майже тридцяти осіб».

Такими були перші три експедиції, які побували на острові Пасхи.

Втім, невиясненим лишилося одне питання: куди поділася земля Девіса?…

* * *

1 серпня 2009-го, 13:00 (місцевий океанський час), літак «Boeing-767» чилійської авіакомпанії «LAN». Двадцять хвилин до приземлення на острів Пасхи.

Авіалайнер плавно, але впевнено йшов на зниження. Гул турбін трохи стишився, після чого в животі млосно залоскотало, а вуха заклало так, ніби хтось, мов по команді, запхав у них зсередини гумові корки.

Пакси[18] заворушилися. Вмить салон 767-го перетворився на розтривожений мурашник. У якийсь момент я став переживати, що літак перевернеться у повітрі: майже всі пасажири наперли на правий борт, намагаючись протиснутися до ілюмінаторів. Стюардеси гасали туди-сюди, марно намагаючись уговтати розбурханий народ. Утім, робили вони це якось непереконливо: певно, дівчата давно вже звикли, що пасажири цього рейсу при наближенні до