Читати книгу - "Схід"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Так. Ми дещо самотні, коли сидимо собі на ранковому сонці. Тобто я переважно сиджу, а вона лиш присідає скраєчку і відразу схоплюється, щоб зникнути всередині дому і щось там догріти, щось переставити, поправити, пересунути, щоби лежало так само, як п’ять, як десять років тому, як завжди. Потім вона повертається, хвильку гріється на сонечку і знову занурюється в тінь дому, залишаючи мені якісь незакінчені речення, чергову пропозицію. Мій неспокій — від неї. Ця рухливість. Я ніколи не міг всидіти. Але навіть не намагаюся цього тлумачити. Тому ми трохи самотні, коли так собі сидимо. Я дивлюся на неї і думками прямую в її краї. У мої краї. Простір — це минуле. Навіть виїжджаючи з міста до себе, ніколи не їду дорогою номер сім, як би було найраціональніше. Мене зносить на схід, і я втікаю порожньою та дірявою вісімсот першою. Місто відразу закінчується, справа тече ріка, і навіть тоді, коли вона віддаляється від шосе, відчувається, що вона там є, у цій болотяній прадолині, з тисячолітнім намулом, очеретами, великими, як баобаби, тополями. Тому їду туди, щоби не бачити гангрени, яка роз’їдає передмістя і узбіччя головних доріг. Цього більма з бляхи, пластику і кольорів, отруйних, мов шершні. Цих світів «огорож і воріт» разом з «князівствами, завбільшки з ніготь». Я знаю, що саме у такий спосіб моя країна нарешті стає великим світом, витрушуючи солому з черевиків і наздоганяючи людство, одягається і чепуриться, щоб сподобатися, знаю, але очі кривавляться від цього нищення краєвиду. Тому я волію звернути на вісімсот першу, шукаючи решток предвічного, у пилюку і освітлену сонцем куряву, яку несе вітер з надрічкової ріні. Те, що людське, тут потрохи трухлявіє і повільно розвалюється. Силікатна цегла, коричнева деревина. Чорне, біле, сіре. Терпляче виставлене на вітер і дощ. На час, який стоїть, як імла. Сьогодні, завтра, післязавтра. Треба аж кудись поїхати або відрізати сателітку, аби побачити, як пливе час. Бо тут виснажується тільки внутрішність тіл, внутрішність речей, у цеглі, в дереві, виснажується, поки не залишиться сама оболонка. Тому вони — якби лиш була можливість — перейшли б до тих місць, де дні пливуть, як миготливий потік, що несе на своєму хребті всі ці дива, від яких кривавлять очі. Так, як ти колись хотіла піти геть із кухні, повної мух. Так я кажу їй, їдучи вісімсот першою на південний схід, у глибінь власних днів. У пісок, пил і дим від дров, до місця народження. За Донбліном дорога наближається до ріки і біжить високим насипом дамби. У Боровій з’їжджаю до води, а потім іду бетонним пірсом. Ріка пливе спокійно, широко і дико. Срібна сяйлива вода витікає з глибин землі, з глибини цього краю, враженого неврозом, пожертого істерією. Тому я тут майже завжди зупиняюся, щоб подивитися на її меланхолійну величність, на її спокій, на її предковічність, на її незворушність. Уявляю собі, як вона витікає з безодні найдавнішого, мов якимось уламком, крихтою часу протікає цією країною, а потім зникає в далечині, у часах, коли вже нас тут не буде. Але нам не вдається нічого від неї навчитися. Дивимося на її королівський спокій, як теля на нові ворота, як сорока на пень, як шпак у пизду, і до нас не доходить, що маємо тільки малу скіпку від вічності. Так я собі роздумую, заки не під’їде якийсь чоловік на «полонезі» з причепом, щоб накопати піску, рибалка на ровері або пара молодих романтиків у «гольфі», переробленому на газ. Тоді я рушаю далі, у глибину країни. Дорога весь час липне до ріки. У Пулавах можна переправитися через новий маловживаний міст, а тоді на Зволень і Ліпсько, але я волію триматися первинного русла. Треба лиш минути Казімєж, якнайшвидше залишити його позаду, проїхати Ополє Любельське, і тоді справа знову з являється ріка. Навіть тоді, коли її не видно, повітря над нею має інший колір, воно чистіше, і відчувається запах тисячолітніх мілин. Час до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Схід», після закриття браузера.