Читати книгу - "Аргонавти (Третя історія Марійки і Костика)"

рухом робить заштрик… І за дві хвилини всі тривоги і скорботи світу видаються моєму Михайликові, моєму бідолашному хлопчикові, іграшковими й кишеньковими. І тільки його розширені очі, коли уважно у них вдивлятися — але хто би це робив? кому потрібні очі наркомана, коли із здоровими очима буває важко поруч, особливо, коли вже багато років разом? — видають усю безодню відчаю та розпачу. Адже із цієї пастки виходу майже немає…

…а може, він спокійно й холоднокровно знайшов там якусь заробітчанку? І немає ніякого шприца і ніяких поколотих вен, ніякої втоми від непосильної роботи, а лише чоловіча зрада… Він не хоче признаватися мені, напевне, боїться, але вже давно думає про те, як би розлучитися зі мною. І тоді йому не приходять до голови навіть думки про майбутнє своїх дочок. Боже, порадь, що мені робити, ніколи не думала, і прости нам провини наші, що можу ревнувати, але вже всяке суне до голови, як і ми прощаємо винуватцям нашим, а може, ще все буде добре, Михайло — справедливий чоловік і не покине мене з дітьми напризволяще, але визволи нас від лукавого, амінь…

18

— Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України, ніколи не думав, що таке може трапитися зі мною, чи там раду радять, як на турка стати, всяке у житті бувало, але, щоб мене закрили у підвалі, добре — якщо тут може бути щось добре, — що хоч не самого, нас тут троє, не чуємо на чужині —

— я, звісно, знав про жорстокість, навіть подекуди звірство, російських роботодавців; вони всі, як на підбір: понурі, нелюдяні, майже ніколи не всміхнуться, мовби не тішать їх ці статки, часто казкові, а лише до решти виїдають душу; мовби це не їхні багатства, а сізіфів камінь, який вони покарані скочувати вниз та угору —

— здавалося, що мене обмине "щастя" ближче зіткнутися з господарем; ми будували для нього дачу, кажуть, це вже третя, але яка мені різниця, нехай і сто третя; все йшло більш-менш, гроші нам платили, я одразу 3/4 суми переказував Марині й дочкам, щоб вони там, бідолашні, не перебивалися з хліба на воду; іноді дружина докоряла мені, що рідко дзвоню — а що багато балакати? — всяке, звісно, бувало, деколи я каявся, але завжди пам'ятав, що для мене найважливішою є сім'я, особливо мої донечки —

— недавно нас трьох послали на тиждень на певний об'єкт господаря, не хочу деталізувати, словом, це була не дача; ми повинні були за тиждень усе закінчити, оплата мала бути подвійною, спали три-чотири години на добу, під час цього тижня я зрозумів, що таке рабська праця, і як почувалися колись раби у якому-небудь Вічному Римі —

— кожного дня біля нас був наглядач чи бригадир, кожної ночі світив прожектор, щоб ми краще бачили об'єкт, кожного світанку тривожно стискалися груди; кілька разів приїжджав Сам, раніше я його не бачив, казали, що цю забудову він має комусь подарувати до певного терміну, щось натякали за борги юності, мені до цього всього не було жодного діла; Сам, до речі, не скидався на плакатного господаря, ні тобі голомозості, ні потужних децибел у голосі; такий в'юнкий, маленький, часто усміхається, перепитував, чи нам не важко, мовляв, треба потерпіти, чоловік повинен пахать, нікуди від цього не дінешся, все! працюйте, рєб'ята — нарешті ми закінчили ту будову, думали про розрахунок, я за ці дні став подібним до в'язня Соловецьких островів, настав день розрахунку, нас заманили у якийсь підвал на об'єкті і там закрили — чому? для чого? Зв'язатися ні з ким не можна, та й загалом стає моторошнувато, особливо вночі, здається, що лунають якісь зойки, наче зовсім поруч катівня —

— уночі на мене почало тиснути щось позастороннє, нестерпно важке і болюче; я згадував про соловки й Магадан, Мордовію і тайгу, куди вивозили колись наших людей, щоб в Україні не залишилося українців; у вухах стугоніли уривки солдатської лайки, шаґ влєво, шаґ вправо, стрєляю без прєдупріждєнія!, ой там, на Далекому Сході, де строївся новий барак, сиділи обоє, розмовляли і сльози стояли в очах, ніби на мене звалився тягар багатьох закатованих доль і вір, що вже ніколи не побачать світу сонця.

19

Кажуть, що близькі люди відчувають одне одного. Навіть коли вони розділені значними відстанями.

Марина Кирилівна вкотре набирала номер мобільного свого чоловіка, Марійчиного батька. Відповіді не було, лише холодний комп'ютерний голос констатував, що "абонент неможет отвєтіть".

Настрій матері передавався і дочкам. Навіть молодша Марійчина сестра Орися, незважаючи на свою безтурботність, зрошувала слізьми лице.

…Марійчиній мамі снилася якась велика кімната, захована в лісі й замурована травою та цементом. Над нею шугає вертоліт, із якого хтось скидає товстий шнур. Навіщо цей шнур? Він питається над замаскованою кімнатою. У лісі панує така тишина, наче події відбуваються ще до народження іхтіозавра чи мамонта. Райські лісові трави, райські співи невидимих птахів. Кому тут потрібен шнур чи вертоліт? Для чого оскверняти цю красу щойно народженого світу гулом мотору?

Раптом цемент і трави починають тихо розхитуватися. Щось стороннє вривається в гармонію, зіткану із молока райських птиць і меду райських трав. Із глибин землі починають з'являтися руки. їх багато, вони тягнуться до шнура, як до останньої надії. Марійчина мама відчуває якесь болісне й химерне поєднання спокою і тривоги. Вертоліт опускається нижче. Ось він уже понад землею, де замаскована кімната, наповнена якимись людьми. Їхні руки звичайні, без кігтів і шерсті. Відчуття смаку райського молока і меду зникає.

Починається сцена з якогось голлівудського бойовика. Військові у чорній спецформі стріляють у напрямку гелікоптера-рятувальника. Але звідти теж вистрибують військові у темно-синій спецформі. Вакханалія стрілянини. Ніхто не падає. Нарешті кімната розвалюється — і з-під її важкої глибини