Читати книгу - "Катерина"

– Помер? – запитав тільки тихо, наближаючись до Катерини та зазираючи в її заплакані очі.

Вона слабко хитнула головою.

– Помер, – відповіла тихо-тихо й раптом гойднулась, відчуваючи, як тікає з-під нетвердих ніг земля. – Помер, – повторила ледь чутно й, жалібно поглянувши на батька, заридала. Хитнулась ізнову й упала б напевно, якби не міцні батьківські руки, що підхопили її.

Отямилась вона на лаві, на якій ще вранці лежала Домна, й відразу не могла ніяк утямити, чого ж це вона лежить, коли надворі ще видко. Вона ж сватів мала виглядати… Від Миколи… Микола!

Микола ж помер!

Згадка, болісна та страшна, враз торкнулася затьмареного важким забуттям розуму, й Катерина застогнала.

Господи ж Боже! Микола помер!

– Отямилась? – почувся тихий голос Ярини. Вона стояла поряд і тривожно вдивлялась у її лице.

– Катрусю, як ти?

– Микола, – видихнула у відповідь Катерина й заплакала. Перед очима майнуло веселе сірооке лице. Його більше немає, він полишив її назавжди, той рудоволосий парубок.

Ярина всунула їй кухля з водою.

– На, випий, краще зробиться.

– Не зробиться, – похмуро відповіла Катерина, але воду випила. – Уже ніколи не зробиться мені краще, Ярино.

– Не говори так, час лікує, – заперечила Ярина.

– Можливо, – байдужим голосом відгукнулась Катерина, думаючи про те, що треба б устати, підвестися з цієї лави, яка ще берегла Домнин біль, а сил геть не було. – Мачуха де? – запитала тихо.

– Із бабою Ганкою пораються в дворі, – відгукнулась Ярина. – Батько як заніс тебе непритомну до хати, вона мало не скаженіла, так верещала, щоб будив ледащо, та ще й баба підпряглась. Але батько мене здивував, вигнав їх із хати, щоб не чіпали.

Коли ж увіходить мачуха.

– Ну що, виспалась, ясная панночко? – просичала вона, кидаючи на стіл брудну ганчірку. – Геть ви з Домною подуріли, чи що? Одна вклалася, й ти туди ж, ледарко, до лави? А нам з бабусею робити за вас.

Катерина змусила себе сісти.

– Мені зробилося зле…

– А мені добре? – перебила мачуха, свіркнувши злим поглядом. – А чи матері моїй старенькій? Ось що, Катре, ще раз утнеш таке, я знайду, як тобі віддячити, й батька не побоюся, з’явилась мені хоробра… але я ще тобі віддячу, затям це в голові своїй придуркуватій!

Катерина у відповідь тільки промовчала. Сваритися з мачухою в неї не було ні сил, ані звички. Та й що б дала та сварка?

Килина зіщулилась.

– Ну, й чого всілася? – кинула вона сердитим голосом. – Відпочила й досить. Давай, уставай, Катре, бо на городі вже скоро вовки завиють, поки ви з Домною тут хворієте, – в мене здоров’я не вистачить самій горбатитись.

Катерина підвелась на ноги, похитнулась трішки. Її погляд упав на сорочку. На ній самій не було вже ні сорочки, ні намиста, ні сап’янців, от тільки спідниця залишилась. Вона винувато покосилась на Ярину, але та лише рукою махнула.

А на третій день ховали Миколу.

Його відспівували в досить просторій, гарній хаті Галушків, що стояла на невисокому пагорбі, ближче до церкви. Катерина прийшла до них разом із батьком та Яриною, мачуха йти на похорон до «того рудого кота» зі злом відмовилась.

На подвір’ї Галушків було людно, але тихо, все-таки горе в людей, то з поваги одні розмовляли пошепки, а інші взагалі мовчали. З появою Катерини замовкли всі.

Ярина взяла Катерину за руку.

– Ну що ж ти, Катруню, тут стоїш? Іди, попрощайся з Миколою, – сказала вона, хитнувши головою на відчинені двері до хати, з яких лунали високі жіночі голоси.

Катерина налякано відсахнулась.

– Ні. Як я можу… незручно якось…

– Яке там незручно? Ти ж майже нареченою йому була.

Малько зітхнув.

– Ярина правду каже, доню. Іди.

Відчуваючи себе вкрай ніяково, Катерина зробила несміливий крок до порога. І люди, які стояли біля дверей, ураз розступилися перед нею, пропускаючи до хати, пропускаючи в ту напівтемряву, з якої тягнуло солодкуватим духом ладану, де чувся плач та лунали молитви.

Ледь переставляючи ноги, Катерина, мов уві сні, ступила до хати Галушків, тієї хати, у яку б мала ввійти дружиною Миколи, а входила не знати ким. І не нареченою, й не вдовою. Із сонця в хаті було майже поночі, й вона трохи не впала, чудернацько перечепившись на порозі, – не відразу уздріла домовину, що стояла посеред великої світлиці, та людей, які оточили цей сумний, останній дім Миколин. Та спливла якась мить, і вона побачила й дядька Василя, й тітку Наталку, яка майже лежала на домовині, перекрикуючи гірким плачем оксамитовий голос батюшки Софронія.

– Упокой, Господи, душу раба Твого, – високим голосом завів огрядний дяк Мелетій.

Батюшка махнув кадилом.

– Об убієнном рабє Божієм Ніколає Господу помолімся, – протягнув він співуче своїм могутнім голосом, і Мелетій відгукнувся:

– Господи, помилуй!

Тітка Наталка заридала голосніше, й Катерина відчула, як запаморочилось у неї в голові чи то від задушливого повітря світлиці, наповненого запахом ладану та ще чогось, незрозумілого та солодкувато-нудотного, чи то від хвилювання. Хотілось розвернутися та втекти, аби не чути надривних криків згорьованої тітки Наталки, аби не бачити знову нерухомого блідого лиця Миколи, зовсім на себе не схожого.

Проковтнувши слину, що мала якийсь гіркий присмак, Катерина повільно пройшла до домовини. Змусила себе поглянути на лице Миколи під вінчиком і здригнулася. Воно вже не було таким, як того жахливого дня на підводі. До блідості додалося щось інше, землянисто-жовте та страшне. Такими самими жовтими були й руки, що лежали перехрещені на білій святковій сорочці, білина якої тільки підкреслювала ту страшну землисту жовтяницю мертвого тіла.

Катерина похитнулась.

Невже цей суворий мовчазний незнайомець зі страшним лицем, блідо-синьою ниткою рота, гострим довгим носом та впалими, темними щоками і є її Микола?

Тітка Наталка, немов відчувши щось, угледівши щось на нерухомому лиці сина, раптом різко підняла голову й гостро поглянула на Катерину. Її крик стихнув, а разом із ним стихнув і пронизливо-жалібний голос батюшки. Катерина чомусь злякалася цієї тиші, а ще більше сірих пронизливих очей тітки Наталки – неначе його, Миколиних, таких схожих. Неначе сам Микола глянув на неї в цю мить очима матері, глянув із-за тієї межі, що тепер навіки між ними.

Тітка Наталка простягнула до неї слабку руку.

– Катеринко, доню, – простогнала вона, закліпавши очима. І не було в очах її вже погляду Миколиного, на Катерину дивилась лише вона, нещасна, згорьована жінка. – Іди, йди, моя квітонько, попрощайся з синочком моїм. Я знаю, знаю, на тебе одну чекав він увесь цей час, бо кохав більше від свого життя… – Вона не договорила, зайшлася плачем, а Катерина й сама не втямила, як упала на коліна перед домовиною, як заридала гірко. Біль краяв серце гострим ножем, пронизував душу, а з вуст п’ялися слова, тихі та незрозумілі слова, якими вона просила вибачення в Миколи за те, що не долюбила, не встигла зробити щасливим.

– Прости мені, – шепотіла вона ледь чутно, скрізь завісу сліз непевно вбачаючи застигле незнайоме лице Миколи. – Прости мені, що жартувала тільки, коли ти освідчував мені кохання. Прости, Миколонько, за все прости!

А час минав. Ось уже й батюшка відспівав своє. Катерина зовсім не пручалась, коли чиїсь дужі руки відірвали її від домовини та підняли на ноги. А далі, мов у тумані, йшла вона селом поряд з тіткою Наталкою, що ридала, йшла за домовиною як справжня вдова. І світа білого не вбачала перед собою від болю, від сліз, які щедро лилися з очей.

Важким болем вкарбувався в її серце той останній день травня, коли ховали вони Миколу. І вирита могила під березами, й несамовитий крик тітки Наталки, коли домовину опускали в ту могилу, а потім тиша, коли тітка Наталка знепритомніла, – усе то глибоко