Читати книгу - "Викрадач ангелів"

— Ти отримаєш марципани, — утішив його Фабіан. — Але спершу мусиш вислухати, що я з’ясував.

Ангел лукаво всміхнувся.

— Ти не такий дурний, як здаєшся, — сказав він. — Зайдімо в дзвіницю. Там нам ніщо не заважатиме.

Після того, як Фабіан розповів усю пригоду, запала довга мовчанка. Ангел повільно наминав марципан і водночас ніби перебував у стані глибоких роздумів.

— Кажеш, футбол, — зрештою мовив він, беручи з пакета третього марципана. — Це щось нове. У кожнім разі вони домоглися того, що люди прийдуть. І якось дивно, що до того причетний ваш бурґомістр. Який зв’язок між ним, Юнсоном і тим, кого ти називаєш Оксамитовим Лицарем? Лиховісна думка пропалює дірку в небі, і в цей же час сюди навідуються ці чоловіки. Отже, Фабіане, напевно, нам треба почати цікавитися футболом. Це найкращий слід із того, що ми маємо.

Він відкусив голову марципановому чоловічку, а Фабіан тим часом витріщив на нього здивовані очі.

— Ти хочеш піти на зустріч? — спитав він. — Таж тоді тебе всі побачать.

— Ні! — відповів ангел. — Не побачать, якщо ти допоможеш мені пробратися в молитовний дім і заздалегідь знайдеш там схованку. Окрім того далеко не всі мене можуть бачити, розумієш? А ті, що можуть, стануть нашими спільниками. Принаймні, більшість, — додав він і в його очах спалахнули чудернацькі блищики.

Фабіан знов анічогісінько не второпав.

— На що ти натякаєш, ніби не всі можуть тебе бачити? — спитав він.

— Це… інколи буває, — ухилився від прямої відповіді ангел. — Але тепер нам треба йти до молитовного дому. Найкраще рушати туди якомога швидше, щоб знайти схованку.

Фабіан замислився. Де в тому старому молитовному домі можна було знайти гарну схованку для ангела? Цієї миті йому нічого не спадало на думку. До того ж… якщо вони зараз зустрінуть когось дорогою, то доведеться пояснювати, чого він прогулюється містом у товаристві ангела.

Годинник на церковній вежі вибив дванадцяту. Фабіан змушений був визнати, що ангел мав слушність. Це й справді була найкраща пора для того, щоб непомітно проникнути в молитовний дім. У неділю о дванадцятій на міських вулицях ніколи не було людно. Проблема була тільки в тому, що він усе-таки мусив Фелікса в щось перевдягнути. Раптом Фабіан згадав про мантії хлопчиків-хористів, що висіли в ризниці. Це був вихід. У кожнім разі можна було пояснити зникнення мантії тим, що хлопчик-хорист вийшов на прогулянку.

— Почекай тут хвильку, — сказав він Феліксові. — Зараз повернуся!

Фабіан побіг на другий бік галереї і спустився вниз. А там він піднявся мимо двох каплиць, що стояли обабіч, до вівтаря, й підійшов до ризниці, що містилася від вівтаря ліворуч. Він натиснув клямку й наліг на двері. Вони були замкнені. Фабіан занепокоєно зітхнув. Він віддав батькові ключі, а їм із Феліксом, правду кажучи, не було коли зволікати. Аж тут Фабіан згадав, як Фелікс дмухнув у замкову шпарину й двері відчинилися. Треба сходити по ангела. Хлопець обернувся до дверей спиною, щоб знов підійматися на дзвіницю, і здригнувся, побачивши Фелікса, який сидів край катедри й пацав ногами.

— Ти часом не мене шукаєш? — задерикувато спитав ангел. — Я подумав, що тобі потрібна допомога.

Він знявся зі свого місця й полинув до Фабіана. Десь між двома каплицями він раптом завмер і опустився додолу. Потім гайнув до тієї каплиці, що містилася ліворуч. Вона була стара, але кам’яний саркофаг, що стояв у ній, був іще старіший. То була гробниця лицаря Вовка. Засновникові міста годилося мати найпомітніше місце в церкві.

Фелікс відчинив залізні ґратки, які оточували каплицю, зайшов досередини й зупинився біля великого саркофагу. Перед саркофагом стояв якийсь глобус із кованого заліза, навкруг якого вилося кільце з маленьких свічечок. Вони були загашені.

Фелікс озирнувся на Фабіана.

— Чого ці свічки не горять? — суворо спитав він.

Фабіан ковтнув слину.

— Ну… я не знаю, — почав він. — Наскільки мені відомо, вони горіли сьогодні під час відправи.

— Але тепер їх загасили, — сказав Фелікс. — Ми цього не допустимо! Вони повинні весь час горіти. Lux![3]

Він зробив стрімкий жест рукою, і довкруж глобуса на кожній свічечці спалахнули маленькі пломінчики. Фелікс пухкенькою ручкою обережно поплескав по саркофагу і вдоволено вміхнувся.

Здивований Фабіан не відставав од нього. Який зв’язок був між ангелом і лицарем Вовком? Феліксове обличчя було викарбувано на барельєфі водограю, а тут він поводився так, ніби стояв біля гробниці того, кого добре знав.

Понад гробницею витали в повітрі два дивовижні ангели в багряних сорочечках. Витріщивши очі, вони пильно дивилися поперед себе. Що вони бачили?

Фелікс обернувся назад, щоб вийти з каплиці. Потім він кинув погляд на тих двох ангелів і підняв руку до чола, мовби таким чином привітався. Тоді він підійшов до каплиці з протилежного боку. Вона була така ж стара, як і каплиця Вовка, але зовсім інакша. Всередині в ній стояв красивенний мармуровий саркофаг, оздоблений скульптурами та орнаментами. Здавалось, що на нього не пожаліли коштів — і досі блищало облупане золото і всюди витали ангелята. Тут не було ніякого глобуса зі свічками. Фелікс зітхнув і скрушно стенув плечима.

— Так, так, — мовив він. — Порожній він є і порожнім лишиться, достоту як і той, хто мав би тут лежати.

Фабіан здогадався, про що говорив Фелікс. Це була порожня гробниця графа Фенріса, і, власне кажучи, їй із багатьох точок зору аж ніяк не годилося б стояти в церкві. Граф Фенріс доводився лицареві Вовку двоюрідним братом, це саме він зловжив його довірою і ледь не занапастив місто. За Вовкової відсутности він витратив силу-силенну грошей на спорудження для себе розкішної монументальної гробниці, а щоб заплатити за все, обіклав міщан непомірними податками. Повернувшись додому, лицар Вовк вигнав графа Фенріса з міста й заборонив ховати його в гробниці, на яку той угатив стільки чужих грошей і зусиль. От тепер і стояли ті дві каплиці з гробницями одна навпроти одної, як символи добра і зла.

Фелікс і не намагався зайти до цієї каплиці. Він мимохіть привітався з ангелами на стелі й обернувся до вівтаря. Там він звів погляд на архангела Михаїла, ударив п’ятами й віддав честь.

Потім він підійшов до ризниці, сплюнув на мізинець, намалював ним над шпариною для ключа якусь зірку і вказівним пальцем попхнув двері. Фабіан подумав, що міг би вже й не дивуватися. Ангел є ангел, і проробляти такі речі йому куди простіше, ніж проказувати «Отче наш».

Мантії хлопчиків-хористів висіли під однією