Читати книгу - "Купеля"

Побачивши Стася, вони на мить зупинилися та з цікавістю розглядали незнайомця, а потім обходили стороною. Стась бував у селі рідко. Його дідусі та бабусі жили в місті, але в сільську місцевість його іноді возив батько в дитинстві, як на екскурсію. З дитинства залишилося двояке враження: дитяча цікавість брала своє, бо сільські тварини як диковинні звірі в зоопарку, але ті були за ґратами, а в селі — зовсім поруч. З цієї причини в селі було добре. Однак усі ці тварини мали неприємний запах та клали купи лайна там, де були самі. Стась усміхнувся до себе, згадавши, як гірко та невтішно плакав, коли вступив новенькою кросівкою у велику та свіжу коров’ячу ляпанку, послизнувся й задом гепнувся в іншу. А ще він не любив мух, мошву та комарів. Перед такими поїздками до села мати завжди натирала його різними ароматичними засобами, але як тільки хлопчик там з’являвся, уся ця мошкара ніби знущалася з нього. Комарі дзижчали, мошва роєм вилася над головою, і обов’язково кусав ґедзь. А ще Стась пам’ятав, як батько заходив на якесь подвір’я та купував банку свіжого коров’ячого молока. Мати була проти, щоб «дитина пила некип’ячене молоко», а батько говорив, що «дитина хворіє часто, бо не п’є парного молока». Сперечання закінчувалися одразу ж, коли Стасеві давали склянку молока. Він нюхав його та, почувши незнайомий запах, кидав на землю й починав кривлятися, плюватися та тупцювати ногами: «Б-є-є-є, воно смердить!»

«Треба було знайти пастуха та купити молока, — майнула в голові Стася слушна думка. — Цікаво, чи справді воно смердить коровою, чи то мені так здавалося?»

Він почав удивлятися в нечіткі обриси в густому сивому тумані, шукаючи очима людину, яка гнала корів на пасовисько. І раптом побачив таке видовище, яке змусило його оціпеніти від несподіванки. Спочатку хлопець подумав, що звечора обкурився так, що бачить перед собою видіння. Він протер долонями очі, але міраж не зник.

Із-за пагорба, прямісінько з густого молочного туману, у перших несміливих стрілах променів сонця, що ледь просвічували крізь сиву пелену, виринула вершниця на коні. Кінь ішов галопом граціозно, красиво викидаючи ніби виточені з червоного дерева та відшліфовані до блиску ноги. А ще гарнішою була його вершниця. Її худенька постать ледь колихалася в такт із ходом коня, а пухнасте розпущене руде волосся розливалося по плечах та грало золотавими хвилями. Крапельки туману осіли на ньому та сяяли безліччю маленьких блискіток. Дівчина була чарівна! Свіжа, ніжна, тендітна, з відкритою задоволеною усмішкою, вона дивилася згори на Стася своїми виразними гарними очима. Їй не вистачало хіба що лука зі стрілами, щоб можна було порівняти з прекрасною амазонкою.

Дівчина підтягла вуздечку, і кінь, що розігнався, знявся дибки, невдоволено захропів та граціозно загарцював на одному місці.

— Звідки… ти? — невпевнено промимрив Стась, хоча зазвичай він ніколи не відчував незручності під час зустрічі з дівчатами.

— Звідти, — засміялася дівчина, блиснувши рівним рядом білосніжних зубів. Вона кивнула рукою в бік села. — А що?

— Нічого. — Стась уже опанував себе й почувався більш упевнено. — Ти живеш у селі?

— Живу. Ну то й що з того?

— І як воно тобі?

— Що воно? — усміхнулася дівчина.

— Жити тут?

— Як і всім. Поживи сам — пізнаєш.

— Я народжений не для такого життя.

— Ага! Незвичайна людина? Месія? Чи прибулець з іншої планети?

— Я б ніколи не зміг жити в гною.

— Куди б ти подівся, якби довелося!

— Не зміг би. Задихнувся б від смороду!

— То якого дідька приперся сюди? — Дівчина зверхньо, навіть зневажливо подивилася на Стася. Це йому аж ніяк не сподобалося, він не звик до такого тону, тим паче, коли селянка була такою нечемною.

— А вас у селі не вчать бути чемними? Чи ви змалку звикли до грубощів? До матюків? — відрізав Стась.

— Ми до всього звикли, — невдоволено відповіла дівчина й додала: — Бувай, міський хлопчику! Будь обережний, бо корови купи свої по дорозі понакладали! Гляди, не вступи, бо ще, не дай Боже, захворієш на невідому медицині недугу, — з легкою іронією мовила незнайомка.

— То віджени їх кудись геть звідси! — крикнув Стась. — Не бачиш, що тут люди культурно відпочивають?!

— Знайди собі інше місце, синочку багатія, — сказала Софійка, під’їхавши зовсім близько. Вона була майже поруч, і Стась міг заприсягнутися, що відчув її запах. Це був аромат не дорогих імпортних парфумів — дівчина пахла свіжістю річки, ромашкою, м’ятою, квітами, ніби ввібрала в себе найприємніші запахи природи.

— Де мені відпочивати, я знаю сам, — твердо, не терплячи заперечень, сказав Стась. — А де пасти оцих смердючих корів, я тобі покажу.

— Ти диви який! — Софійка миттєво спалахнула. Від її непідробної краси, зарожевілих рум’янцем щік у Стася в грудях шалено закалатало серце. — Де смердить, там і пахне! Можливо, з молока цих корів матуся своєму улюбленому синочкові щоранку масельце на білий хлібець намазує!

— Мені не подобається сморід, що йде від корів, — невдоволено процідив крізь зуби хлопець. — Зрозуміло тобі? Тож віджени їх від мене подалі, — уже не сказав, наказав він.

— Якщо не подобається, — тихо, але владно відповіла дівчина, — то збирай свої манатки та чеши до свого «пахучого» міста. Там заводи краще пахнуть.

Дівчина гордо скинула голову й повернула коня вбік. Її волосся знову хвилями заколихалося, грайливим водоспадом розсипалося по спині.

— А це ми ще побачимо, хто куди почеше, — просичав Стась та зі злістю кинув дівчині навздогін: — Смердюча селянка!

Дівчина здригнулася, ніби її боляче вдарили хлистом по спині, зупинила коня, повернула голову. Її великі очі потемніли від гніву, стріляли іскрами. Вона щось хотіла сказати, але стрималася, зневажливо посміхнулася, вдарила босими п’ятками коня в боки та зникла в тумані так швидко, як і з’явилася.

Такої зневаги до себе Стась ніколи не відчував! Тим паче від кого? Від якоїсь селянки! Хлопець звик принижувати інших дівчат, які йому перечили, зараз вважав, що образив дівчину, обізвавши смердючою селянкою, але вона так зневажливо подивилися, що почувався приниженим. Хто вона така? Виросла серед купи гною, то й не має права з ним так поводитися! Нічого, він ще покаже їй, хто в домі хазяїн! Нехай начувається, руда відьма! Стась у гніві не помітив, що його друзі вже прокинулися та здалеку споглядали за ними. Чи чули вони його розмову? «Навряд чи», — заспокоїв він сам себе.

— Що, Стасю, —